А хто і де змалює тепер твою розмову?
І раптом вона чує тихий шепіт:
— Мирославе, Мирославе.
"Звідки ж він?" — не може второпати дівчина й ставить фото на стіл.
— Мирославе, ти тут?
— Хто це?
— Знайшлася, — чує полегшене зітхання, обережні кроки, — і з сіней виходить Яринка. — Я всюди шукала тебе.
— Пащо я тобі тепер?
— Таке скажеш! Ти так налякала мене, і маму, і тата. Коли я оббігала всі поля, то й здогадалась, що ти пішла до Данила.
— А Данила нема, — сказала так, начеб про це не знала Ярина.
— Він повернеться, неодмінно повернеться!
— Ти віриш у це чи заспокоюєш мене?
— Вірю, Мирославе. Налягло горе, та все переінакшиться. От побачиш.
— Подивись, яка гарна мати в Данилка. Ярина пильно глянула на подругу, взяла фото і теж підійшла до вікна.
— Я трохи знала її.
— Знала? — не повірила Мирослава. — Якою ж вона була?
— Смаглолицьою, не такою, як Данило, він у батька вдався. І лагідна, мов погожа літня днина. А одягалася в усе чорне — носила журбу по чоловікові.
— Розповідай, розповідай, Яринко. Дівчина безпорадно розвела руки:
— А більше нічого не запам'ятала, бо малою була, — і притулилась до Мирослави. — Так ти його дуже любиш?
— Більше себе! І не знаю тепер, куди подітися в білому світі. Яринка ще тісніше притулилася до Мирослави і довірливо сказала:
— Я теж хочу мати велику любов або ніякої. От завтра ж нажену своїх залицяльників і скажу їм: зась!
— Тоді посмутніють вечори без твого сміху.
— Нічого не станеться ні тим вечорам, ні моїм залицяльникам. Ходімо вже додому.
— Побудьмо, бо хто знає, чи доведеться ще бути тут. Вони притихли перед невідомим, перед прийдешнім, перед отим місячним сумом, що колись був ув очах Данилової матері, що є в наших очах, поки ми люди, поки ми вболіваємо над людською долею.
XXI
Видолипками та тоярами — Данило вибраної на зарослий зіллям путівець; обабіч нього сині її житній сон, иін поетапне висипався під колосом, бо завтра-позантра вже ляже на сторні. Оце б і собі прилягти біля колоса і під шерех стебла заснути до того світанкового багаття чи до того вінця, яким сонце розтинає ніч.
Під ногами щось шорстко зашаруділо, Данило спочатку здригнувся, цотім прихилився, і його руку залоскотав кущ перекотиполя, який ще міцно тримався землі, от і віп, Данило, зараз стає порокотиполем.
"То куди ж, куди подітися тенор?" — пімотно питає ниву і самотнього соняшника, що якимось чудом виріс у житах. Та німують жита, німує і соняшник; вони мають свою мовчазну турботу: віддати людям увесь, до зернини, врожай, а вже як люди мають жити — це не їхній клопіт. А ось і вівса тулять один до одного свої дзвіночки і здригаються навіть од голосу перепілки.
"Спать підем, спать підем", — дрімотно обманює своїм слоном перепілка, бо ж думає не про соп, а про любощі.
А що думає тепер Мирослава? Чи оплакує, чи проклинає епос кохання? Навіщо він сказав, що поїде до міста? Це ж може викликати підозру, що справді він крився з чимось од неї. Хотів якось заспокоїти дівчипу, а зробив гірше.
"Спать підем, спать підем".
Куди ж йому зараз піти, куди занести себе, своє серце, що млоїться і ниє? Може, заглянути до школи, до того чолов'яги, який схожий па козака Голоту, чи до Максима Діденка? Як не злякається, то щось порадить, бо має і розум, і розмисл у голові.
На шляху забурчали машини. Що вони везуть людям: добро чи лиховістя? Машини затихли, а вдалині, насупроти Данила, з'явився вершник. Як славно було раніше зустрітися з вершником у полі, погомоніти про се, про то, прислухатись до ночі, по якій никають сонні тумани. Та це було колись... І, чавлячи свою гордість, Данило вбирає голову в плечі, навзирці входить у жита, подалі від людини, ближче до перепілки, припадає до землі. Ніколи ще він не лежав у житах, не витолочував їх, а цо так ганебно ховається. І від кого? Від людини!
Земля лунко передає тупіт копит і курникання верхівця:
Їде колак з України —
Мушкет за плечима,,
За ним плаче дівчинонька
З чорними очима.
Недарма сті'іьки дівочих сліз маємо міі в пісгіях. Недарма!
Відклоналіт копита, стихла пісня, і Данило підвівся з землі. Житні колоски бплись йому в грудіт, об плечі й ронили росу чи слі,о:ііі на рукіт. І тут славно житечко викохали людіг, от тільки ііііі по жнипуііатимо з пими, по пройдеться з косою, по зв'яже тупій, .отнатттнй спіп, не поставить полукіпка, з якого удопь стікатиме сопцс, а вночі — місяць. Була людина, а стало перекотиполе чи навіть щось гірніо. І все одно, хоч який чавить тебе невикрут, маєііг щось діяти.
Діяти! Данило сторожко перейшов па Другу дорогу, вже не дослухаючись до шелесту ниви, до голосів перепілок, а лише придивляючись до затопленої місяцем долини, яка зараз тільки по низинках вибипала кущі туману.
"Ой тумане, тумане, мій латаний талане!.." Латаний з учорашнього чи позавчорашнього вечора; до того "к як посміхався йому і падіями, і людськими очима. Невже До все ніколи не повернеться до нього? А може, піти з повинною? Тільки з якою повинною? Хіба віп, а не Ступач провинився перед людьми, перед державою?
Ні, за Ступачову помилку чп злобу він не понесе свою голову па покарання, і так вона карається більше, ніж треба. Л став би Ступачевим потакачем, то й не шматували б твою долю. Робити щось, робити треба! Тільки що? Як настирливо товчуться одні й ті самі думки, аж мозок пухне від них...
Bін і незчувся, як поміж хлібами ще виринула постать верш пика. Цей їхав тихо-тихо, додивляючись до ниви чи ночі, а для вий копии його, опустивши голову, підмітав гривою дорогу і смачпо гриз траву.
Знову ховатись? Та обурилась, аж застугоніла гордість, і Данило, випроставшись, папробій пішов до верхівця. Той, почувши кроки, поводом зупинив коника, підвівся на стремепах.
"Наче Михайло Чигирин киває бородою? Авжеж він!" — пізнав невтомного голову колгоспу, який на старості літ почав заочно вчитися в інституті, бо раніше земля мала молитву, а тепер їй треба мати науку.
І Чигирин пізнав Данила, сквапно скочив на землю, націлив па нього невеликі очі й спіп бороди, в якій гуляє білий цвіт, пою він ще в двадцятому році поховав глибокий шабельний шрам.
— Невже ти?.. — дивується і ніяково посміхається чоловік,