— Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвіртку Шляхових, приклав палець до вуст і перейшов на шепіт:
— Бачите, з Катериною, теє, неув'язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись — дівчина, і на рівні щодо симпатичності, і прочее. Але самі, як ділове керівництво, розумієте: вона може кинути тінь на анкетку. А на даному етапі анкетка — неабияке діло для мене, бо Стьопочка ідейним стає.
— Уже прикинув, значить! — недобре подивився на округле, —насочене награним оптимізмом обличчя Стьопочки. "Цей гноєвоз найсвятішу ідею забруднить. І чим тільки міг він Каїрі закрутити голову — ні виду, ні стиду!"
— Ви не сумнівайтесь, я правильно прикинув, — довірливо заспокоює Стьопочка.
— Тоді не буду сумніватися, — примружився Данило. — ІІу, а Шляхові, думаєш, не кинуть на твою анкетку тінь?
— Ні, тут усе перевіреної — бадьоро, з чийогось голосу проспівав Стьопочка.
— Може, й так, а може, й ні. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають?
— По вуличному? Цар! Абощо? — В Стьопочки від якоїсь думки з обличчя враз зіскочила хитруватість, воно стало розгубленим. — Абощо? — вже злякано повторив.
— Та нічого, взагалі. Але пішла чутка, що це пов'язане з династією Романових.
— Невже є такий слушок? — причмелено запитав Стьопочка і вже з недовірою і острахом зирнув на хвіртку та й проволік трохи далі од неї велосипед.
— Гляди, а то ще в царенки вскочиш, порадуєш увесь закордон. Йому таких кандидатів тільки подавай.
Стьопочка скривився, поліз рукою до потилиці, а Данило не витримав — розреготався.
— Я так і анав, що ви жартуєте, — ожив, догідливе хіхікнув Стьопочка. — Натає вам! — і поїхав до татарського броду, роздумуючи, як і чим укусити просмішника. О, на самоті Стьопочка так міг відповісти своїм напасникам, що їм і не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапі — це боротьба, а не дурні насмішечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його від злості витягнулись і потоншали.
На подвір'ї Мирослави дрімають стіжки сіна. Біля перелазу з чорних черешень одвисали важкі краплини ,роси, і земля озивалась на їхній перестук. Скрипнули двері, на порозі застигла гнучка дівоча постать з косами русалки.
— Данилку, чого так пізно? — ображено і радісно прошепотіла вона, погойдуючись на порозі, за нею погойдувались розплетені коси.
— Ніби скучила?
— Безсовісний, — відкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.
— Справді безсовісний?
— Скучила за тобою, так скучила, — з довірою потягнулась до нього.
І чи то від пережитого за щ дні, чи від чогось іншого — до грудей Данила підкотилася така хвиля вдячності до дівчини, до її віри і любові, що аж защеміло під повіками... Невже не розуміє, що тінь уже лягає чи й лягла на їхню любов... Чим воно тільки закінчиться?.. І дивився на свою дівчину, як на світанкову зорю, а далі, немов шукаючи захисту, так пригорнув її, що Мирослава перелякалась:
— Данилку, рідний, що з тобою? Так перед смертю обіймають... Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене.
Він задумано подивився в нічну далечінь і насилу стримав зітхання.
— Не говори про це, бо ніхто тепер не знає, що воно робиться!
— Хтось, може, й знає, але хто? Ти вечеряв? — заспокійливо поклала йому голову на груди, а він вплів руку в її коси.
— Вечеряв з косарями.
— І знову галушки?
— Галушки.
Вони зайшли до хати, її долівка димілась місячною курявою. Данило легко підняв дівчину на руки, бережно поклав на ліжко, застелене паеманистим рядном, і схилився над нею.
— Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, — посміхнулась і зітхнула Мирослава, і зітхпулп її вузькуваті грудп. Він торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудіння машини. Чого воно так насторожило його? Гудіння наростало, у вікна вдарило світло, і перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стінах і столі. Данило скочив з ліжка.
— Ти чого занепокоївся? — здивувалась Мирослава.
— Нічого, нічого, — тупо глянув на вікна, що деренчали від двигтіння машини. "Зупиниться чи ні? Пішла далі. Що це зі мною?" Він знову схилявся над Мирославою, зазирнув у її напівприплющені очі. — Як добре, що й ти е на світі. Найкраща!
— Так уже й найкраща?! — Від щастя у неї пробились ті низенькі звуки, які завжди нагадували таємничість материнства і так хвилювали його. — Тільки без цього! — відкинула парубочу руку.
— Можна й без цього, — пробурмотів, пригортаючи її до себе ї задихаючись од пахощів її кіс. — Чим вони пахнуть у тебе?
— Степом, любий.
— Євшан-зіллям теж?
— Напевне. А в тебе чуб — столочене жито.
— Аби тільки столочений чуб...
— Засни трохи.
Він поклав руку на її перса, і вона не відкинула її, а знов повторила:
— Засни, любий. — В її голосі озвались не любощі, а материнська турбота...
Сон якось непомітно віддалив його від дівчини,, перекинув у притемнілий степ, у цвітіння соняшників і в луги з свіжими копичками сіна. А Мирослава довго-довго дивилась і надивитись не могла на свого Данилка, який навіть у сні сердився на свою долю. З такими жалямц-думками й вона увійшла в сон.
І незчулися, як на подвір'ї м'яко загупали чиїсь кроки, як вникнули росами наполохані черешні, як зашипіла земля. Казка июбові, молодості і ночі приспала обох, бо зараз на білому світі, на чорній землі їх було тільки двоє.
Але ось на вікно, як нічна птиця, опускається чужа рука, перелякано дзенькнула шибка.
— Ой, хто там? — скочила на долівку Мирослава. За нею місячним промінням метнулися коси.
— У вас Данило Бондаренко? — чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..
Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.
Рука настирливіше дзьобає шибку.
— Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?
— Хто це? — злякано дивиться на Данила.
— Напевно, з колгоспу хтось, — обдурює її.
— У мене, у мене, — полегшено зітхнула Мирослава.
— Хай вийде надвір.
— Що ж це, Данилку? — знову тривога вчепилась у дівоче серце.
— Нічого, нічого, — як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: "Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?"