— То я, по-твоєму, лише виконавець? — клекочучи від обурення, запитав Ступач.
Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у слові! Та ба, ніякої тобі хитрості, обережності.
— Не просто примітивіст, а ще й гірше, — Бондаренко поверх Ступача глянув на край світу, що саме з-під землі видобував першу скибку місяця.
— Ще й гірше?! "Ось коли ворог обізвався". Який я ще маю злочин? — запитав ніби глумливо, хоча весь аж тіпався від злості.
— Один з найбільших: ви своєю підозрою четвертуєте віру в людину. Ще в перші дні революції великий поет сказав, що вій хоче слухати музику революції. А ви все думаєте не про життя, не про музику, а про подзвіння над людиною.
— Йому ще віри й музики захотілося в такий час! — їв грудях Ступача забракло повітря. — Оце ти, враже, і скажеш на своєму суді! — видихнув задуху.
— Навіть на страшному.
— А він і буде страшним! — ошалівши, вигукнув Ступач погрозу. — Я тебе, розумнику, нагодую кров'ю!
— Хлібом, хлібом треба годувати людей, бузувіре! — обернувся Данило й навмання пішов у луги.
Ступач схаменувся: "Що я сказав? Що?! Невже це осліплення розуму?.. А коли не ворог він? Але чого так багато папірців на нього і чого він сам такий? Певне, й дідько не розбереться в цій круговерті".
І в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.
— Стьопочка?!
— Еге ж, Прокопе Івановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вічі! А знали б, яке позаочі говорить! І найбільше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох, як я боюся ситуації: коли не ви його, а він вас... А як я залишуся без вас?
— Стьопочко, ти набріхуєш на Бондаренка? — І Ступач схопив нашіптувача за груди.
— Отакої! — ображено похитав головою Стьопочка, ображено покліпав віями. — Він теж мене і улещав, і хапав за груди, коли я приходив по характеристику. Все хотів, щоб я подав голос проти вас.
— Це правда?
— А який Стьопочці інтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе Івановичу, ініціативу сьогодні, бо хтось проявить її завтра, то й спізнитесь на свій поїзд.
Ступач здригнувся і, не прощаючись, швидко пішов до села.
— Оце так. Наче ошпарений півень побіг, — знизав плечима Стьопочка і задумався. — А чого він сам так пізно бродить, по лугах та полях? Це, про всякий випадок, теж треба взяти на заміточку, бо що буде, як не він Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? І гарний чоловік, а все може бути... — І Магазаник поліз до кишені по записника.
"Хіба ж ти людина? Бузувір, та й більш нічого, — в який уже раз повторив у думці Данило. — Та не один мовчить, і гнеться перед тобою, і годить тобі, неначе лихій болячці. Ну, не всякий може собі наплювати в душу. Коли маєш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власної охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шеретується на папірцях цього самодура". Безмірна туга налягла на чоловіка, він похилив голову і ніби поменшав.
— Вечір добрий, Данило Максимовичу! — тихенько від лугових верб проспівав дівочий голосок. — Чому в присілок не йдете? — Псрод цим з граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, місяць тепло грав на її зіницях, на вогких довірливих устах і косі.
— Ще встигну, дівчино.
— Устигнете? А хтось когось чекає — дочекатися не може, — наспівне струмком жебонить дівочий голосок, та і в цьому наспіві вчувається смуток.
— Може, і тебе хтось не може дочекатись, — приязно, з невеселою усмішкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорової імли.
— Мене вже не чекає, — здригнулася дівчина, і місяць погас у її зіницях.
— Чому? — насторожився Данило. — Кажи — щось трапилось у тебе?
Катруся похнюпилась, махнула рукою, під навскісними стрілками бровенят залягла печаль:
— Ет, краще не треба.
— Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.
— Тут, надійсь, запомочі ніде шукати, — тополькою затремтіла дівчина.
— Говори, Катре! — вже наказує Данило.
— Ви ж знаєте, цими днями трапилось лихо з моїм рідним дядьком, — болем і довіром глянула на нього.
— То й що з того?
— А Стьопочка після цього відразу й відкинувся од мене... Бо він оце в район вискочив... Думає ще й далі піти, то й говорить, що дружба зі мною йому на характеристику ляже.
— А на серце йому нічого не ляже? — врізалась лиха складка в міжбрів'я Данила.
— Про серце в характеристиці не пишуть, там тільки дані треба...
— Тоді, Катре, добре, що він зарання відкинувся од тебе. Не запаршивлений заєць, а справжній орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що під руку попадеї Ти ж у нас як зіронька, а він каплун недорікуватий, і вообче... — перекривив Стьопочку.
Катря з подивом і вдячністю глянула на голову.
— А ми каплуном Ступача прозвали.
— Ступача? І за що його так прозвали? — аж повеселішало чоловікові.
— За безугавний крик. Тільки ви, Даниле Максимовичу, не заїдайтеся з ним — недобрий він чоловік. Це такий, що злобу і в могилу забере. Не рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А ви дуже потрібні нам. Так усі кажуть у селі і бояться за вас.
— Спасибі, серденько, — обома руками притримав дівочу руку. — Як ти гарно місяцем підвела свої уста.
— Ой, таке й скажете, — Катря соромливо посміхнулась, потім стулила уста і, несучи в своїй чистій душі перші дівочі страждання, пішла в сріблясто-зеленаву синь вечора.
"Чом тобі не царівна?!" — подумав Данило і, минаючи копиці, почвалав у поля.
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як знизу дихає колос, а згори випадають роси і місячна обніж. З настою одволоженого полину і жита гніздами пробивався дух заспулої березки, в її медвяну піжність впліталася пряна гіркуватість глухих ланів.
Данило зупинився на гінній дорозі, де сходилась сивина жита і перша, тьмяна при місяці, золотінь пшениці, одірвав од колоса одвислу квітку березки. На долоні її скручене, в рожевій одяганці, тільце підпливло сльозами, і така невтішність була в кожній її складці, що знову подумалось про людське горе.
Заворушились кляті питання, кляті думки і болі; вони звідусіль лізли в голову, справляли там і похорони, і поминки. І вже очей і серця не тішив ні дитячий шепіт колоса, ні тихий зоряний пил, ні місячне марево. А воно сіялось і сіялось на срібно-димчасті поля, на далекі хати, присипляло людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона...