— Добрий вечір, діду! — здивовано поглядає на пізнього мандрьоху.
— А добрий... та холодний, — непривітно озвався старий, стомлено хекнув, прихилився до верби і поклав на заяложені торби руки; в чорних рукавицях вони лежали, мов принишклі кроти.
— Куди це ви, ночі не боячись? Старий похитав оберемком свойї вовни:
— Десь пристановище треба шукати — або нічне, або... прикінцеве. Насилу дочалапав до вашого села.
— І нема тут знайомих?
— Аби то були.
— Тоді ходім до мене на нічліг.
— До тебе? — ніби завагався старець, поцінував Данила совиними очима. — От спасибі, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене, холодного та голодного, спершу до голови сільради чи колгоспу не поведеш?
— Ні, не поведу.
— Це ж чому?
— Я сам голова колгоспу.
і. — Ти?! — чогось нагло здивувався і витріщився старий, а далі спохватився, спокійніше забурмотів: — Такий молодий — і вже голова. Видно, стараєшся і собі, і громаді? — І щось неприємне просочилось у тому "стараєшся".
— Таки стараюся. То й потюпали! — не дуже придивляючись до старця, Данило пішов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета тіней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподіваного гостя, бо знову ж усі гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся, — старого вже не було.
"Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кілька разів: "Діду!" Але ніхто не обізвався, тільки десь на шляху шурхотіли чоботиська чи копаниці.
"Дива!" — сам собі сказав чоловік, стенув плечима, а в пам'яті ожила розповідь діда Корнія. Чи не з цим старцем зустрівся він? І чогось тривога охопила хлопця, наче він відслонив штору, за якою вчаїлось якесь зловістя. Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
Недовго думаючи, він круто повернув і швидко пішов, а далі побіг до присілка. А чого? І сам не знав. І знову йому зоріли вечорові очі, тільки не було спокою ні в них, ні в ньому.
Ось і присілок, що вріс у хвилясту скатертину снігів. Ось і скрипливий смуток дерев'яних журавлів, і забу'пя завіяних вербових човників на подвір'ях, і самотній вогник у вікні Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов на подвір'я і в прихопленому лисицями вікві побачив рухливу тінь: Мирослава чесала коси — отой пшеничний сніп, що зародив на щастя йому. Тільки — чи йому? Бач, як югнула від нього! Але ж посміхнулась як!
І враз усі недобрі передчуття, увесь непотріб відлетів од хлопця, а прийшли радість і вдячність невідомо кому, хай навіть отому віконцю, де коливалась і коливалась дівоча тінь. Так що: стукати в це віконце чи мести додому? Данило поснував подвір'ям, сів на ніс засніженого човна. "Сядемо та подумаємо, — поглузував над собою, — бо як говорить старий Гримич? Спочатку думай, а потім роби!"
А дівоча тінь коливається...
Уже пора б і додому вертатися, але прикипіли очі до вікна, вросли ноги у сніг, хоч біля серця зрідка й проскакує холодок:
аби хтось із насмішкуватих Гримичів не навинувся — ото буде радості і їм, і йому. Може, зарання причаїтися у тінях, що згорбились біля клуні, на якій і досі здригається пучок самосійного жита. Влітку в ньому навіть волошку бачив, дивилася на світ дівочим оком і не журилась. Поки він думає про сховок, з хати озвалася впівголоса пущена пісня, в ній, певне, віками настоювався смуток:
Та нема гірш нікому,
Як тій свротині:
Ніхто не пригорне
При лихій годині.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Та налетіли гуси
З далекого краю, Замутили воду
В тихому Дунаї.
По-новому вражений тугого чиєїсь осиротілої душі, і голосом Мирослави, і щемом, який до болю в'ївся у серце, він згадав своє сирітство і в думках обіцяв півсиротині, що ніколи-ніколи не зобидить її, коли стане тим, хто пригорне її. От зараз і піде із цим до хати, зірве на порозі шапку з голови і скаже недоказане... Що ж він скаже? "Ти найкраща в світіЬ Дуже оригінальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!" А воііа й приголомшить: "Моя доля не з цього села". Ох цей вечір, і місяць на ньому, і дурна голова під ним. Та хіба в закоханих вона бував розумною? А ніби спроста Мирослава так глянула на нього?
Відриваючи —холодину сумнівів, Данило торкнувся рукою шапки і таки пішов до вікна, вже намірився постукати в примальовану морозом шибку, але саме в цю хвилю почув тупіт копит. Напевне, несамовиті близнята зривають вітри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в місячному півсні була схожа на казковий міст. З двох її кінців шалено летіли вершники. Ось зблиснули, вихоплені з піхов, шаблі, на всім скаку зблизились коні, а над головами одчайдухів брязнула, зойкнула криця, висікаючи іскри.
— Навіжені! Пошаткуєте один одного! — крикнув Данило, коли розчепилися шаблі й коні.
На його голос Роман і Василь повернули гривастих до воріт, па ходу вкинули шаблі в піхви, перезирнулись і одразу насочились перебільшеною смиренністю.
— Добрий вечір вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподівались у таку пору, так не сподівались. Це ви до нас чи до товариша агронома? — хитрющо блимнули па освітлене вікпо, й, наче остерігаючись, прикусили варги, і залишились задоволені собою. Теж мені артисти!
З хати в кожушку наопашки вибігла простоволоса Мирослава, побачивши з близнятами Данила, од несподіванки ойкнула і, розгублена, стала посеред подвір'я.
— Що ви тут роблте?!
— Зорі лічимо собі, — невинно відказав Василь. — Стільки ж їх насіяно сьогодні, що ніяк не заснеш.
— Знову на шаблях бились?
— А чого ж?..
— Ти на цьому сливі бувайте здорові, — гарно, без насмішки вклонився Роман і Мирославі, і Данилові. — Нам ще треба коні завести.
Близнята здибили скакунів, здибили куряву і в ній галопом гайнули вздовж вулиці.
— Як ви тут знову опинилися? — стенає плечима Мирослава. І вже нема посмішки, а б невдоволення і в бровах, і навколо уст.
— Хтось мене сьогодні вже й на "ти" називав, — забубонів Данило. — Ось кожушок по-людськи одягни. За цим і прийшов.
— А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собі не повірила. Треба ж таке.
— Напевне, треба, — підійшов ближче. — А повіриш, коли я скажу щось?..
Дівчина зіщулилась, прикрила очі наполоханими віями і прошепотіла: