Мимо раю проходжу,
Гірко плачу і тужу,
Ой горе, горе нам превелике...
З дворища, від возовні, де розсихалися старі вози і мажари, придивляючись чи принюхуючись до всього, ішов на точок той самий старець, якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза підсмажувався на непокірних рудувато-сірих кудлах, а задичавлений волоссям вид, хрящуватий носяра та жовтуваті текучі очі нагадували щось недобре, совине.
"Такому ночами більше пасує коні красти, аніж лірою вимантачувати копійку".
Приплентач підійшов до Магазаників, ледь-ледь кивнув головою і, як сторчак, мовчки став край задернілого саду, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.
— Чого тобі, божий чоловіче? — неприязно спитав лісник. — Бачиш, люди мають роботу! — І підвів куцуваті руки, з яких уже тягуче стікав мед з утопленими бджолами і чарунками понівечених стільників.
— Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тоді погомонимо, — багатозначно, навіть насмішкувато мовив пришелець, він опустив на очі синцюваті облисілі капшуки повік, поліз лопатистою іржавою рукою до кишені, вийняв цигарку, кинув її до рота й почав перекочувати з кутка в куток.
Лісникові здалося, що він десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру з цигаркою.
— Нам, старче, ніколи точити ляси, — розшнуровує варги Стьопочка й огуркувато оглядав торбептника. — Хоч у нас ложапого хліба нема, та якусь скибку винесу, від собаки проведу, і ходіть собі далі.
Тепер уже прибулець не олією, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
— Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобі, може, за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надісь, знайде! — смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися перістою бородою.
Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у нього тягучим поглядом і не прохав, а наказував іти на розмову. Всередині заскімлив страх. Зітхнувши, лісник ще потримав над ночовками розчепірені руки, щоб до решти стік мед, ще крадькома глянув на лірника і сказав синові:
— Ти мені обережненько впусти бджіл у дуплянку, а ми з божим чоловіком підемо до хати.
— Є з ким ходити, — чадо ніяк не могло зрозуміти такого дивацтва й невдоволено стулило варги і вії.
— Тебе, вертигузе, не покропили біси злосмрадною водою? — Старець глянув на Стьопочку, наче на недоробка, і в того злість вибила на обличчі рум'янці.
— Може б, ви, божа людино, пішли з нашої пасіки під три чорти чи до грому!
— От у кого в голові ще й не орано, а пишається, мов свячене порося. Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити і лозиною нагнати розум до голови, — насмішкувато відказав лірник, обернувся до нечеми спиною й крутнув ручкою ліри, що теж обізвалась насмішкою.
Переступивши поріг лісової оселі, непроханий гість підняв руку, щоб перехреститися, але одразу й опустив її донизу, втупився вирлами в господаря:
— Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зійшов, а нового не встиг поставити?
— Хто ти, чоловіче?! — скрикнув у якомусь недоброму передчутті Магазаник, наступаючи ногою на волохату тінь прошака.
В очах старця поширшала олійність — хоч гнотики запалюй па ній. Де він бачив цю текучу олію, цього носяру, що виткнувся з хащів волосся?
— Іще не впізнав? — викривлюється недобра посмішка.
— Ні.
— От як літа вивітрюють пам'ять, — старець випростався, повійськовому стукнув закаблуками розбитих чобіт і велеречиво прорік: — То гарненько потруси, пошеретуй роками, папе й добродію найшановніший!
— Оникій! Оникій Безбородько, — з жахом прошепотів тремтячими устами лісник; він відчув, як одразу йому повечоріло в очах, як померхло обличчя, як пересохло в роті. Відвівши від "папа й добродія найпіапопттіттіого" невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнілих вікнах. Але за ними нічого не побачив; перед ним мертво розступився час і загойдав петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, а біля них скорботу приречених і жорстоку невблаганність Безбородька. Хоч Оникій був справжнім недолюдком, але всюди пишався, що його старовічний родовід іде ще від київського полковника Олександра Безбородька, який після смерті Катерини II став міністром і довіреною особою царя Павла. І ось тепер цей шляхетний недогарок прадавнього царедворця під машкарою прошака звалився на його бідну голову. І не затернів за ним слід, і ні війна, ні оперативні трійки, ні Чека не спіймали цього пройду.
— Впізнав нарешті? — із задичавленого, перестояного волосся протягнули в кривій посмішці синюваті, мов напіврозчипені скойки, вуста. — Чого так заблимав віями, чого так залихоманило тебе?
— Такий гість і мертвого в домовині залихоманить, — сказав зів'ялим голосом і мерзлякувато повів плечима, щоб струсити з них бодай частку морозу і страху.
— Он як ти заговорив! Етикетально? — повільно спалахнула Беабородькова олія. — Л колись у державній варті ми мали а тобою братання.
"Не братання, а полигання", — подумав Магазаник, але вголос сказав:
— Сідай, коли прийшов.
Та Безбородько не квапився сісти за стіл, а все позирав на вікна.
— Добре ти тут, на відділі, обгніздився, господарю!
— Обгніздився як умів: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в руках, — прибіднився Магазаник. — Вигулькнув, виходить, аж через два десятки років. От як воно бував в житті.
— Життя — це довга нива, і що тільки не родить на ній. "І такого бузувіра, як ти", — подумав лісник, бо мав менші гріхи, аніж Безбородько.
— Що, згадав молодість? — знову насмішкувато кривить синюваті скойки вуст.
— Мусив.
Оникій ще позирив по вікнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипілий кров'ю линтвар, і тільки тоді почав скидати з себе ліру, торбу, обстріпаиий піджак і перетлілу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка.
— А борода в тебе не скидається?
У Безбородьковій олії спалахнув лихий полиск ошаління:
— Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тоді скину і бороду, і вуса, і чиїсь шкури од плечей донизу буду риати — буиня вичиню з них і ііід їхню музику шиу циганської халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасів! Од них не одному стане шкварко!
Від такого дикого знавісніння навіть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетліло минуле в душі сановитого жебрака чи сліпця. Йому ще циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радій, що маєш хоч жебраний хліб. Ти ж не хлібом, а свинцем та мотуззям годував людей.