— На поминках більше п'ють, — докинув і своє слівце Безбородько. — Якщо когось не веселить хміль, то не клич на нього.
— І скільки того хмелю? — невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка з порцелянового імбрика вже почала розливати каву.
— Після цього — та й до мене, хоч дурень і кропкова горілка розважать нас, — шепче начальник тюрми, якого заочі справедливо звуть і картярем, і кошатником.
Попрощавшись із гостями, крайсляндвірт дружнім помахом руки затримав Рогиню.
— Якщо ваша ласка, запишіться на хвилинку.
Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподібне обличчя, на якому тільки знизу вибились бульдожі прикмети, і підійшов ближче до Морени, що мертвим поглядом і всіма своїми потойбічними барвами комусь віщувала небуття. Де ти, така зловісна, виплоджувалась?
За гостями зачинилися двері, і тепер крайсляндвірт, посміхаючись до Морени, впівока глянув на Рогиню:
— Гарна?
Після мовчанки Крайсагроном відповів:
— Страшна. Смерть нагадує.
Відповідь задовольнила Біркампа, він схвально кивнув головою:
— Людям і треба частіше нагадувати про смерть: тоді вони краще виконуватимуть свої обов'язки.
— Хто його знає, — зажурився Рогиня. — Обов'язки на людей накладає життя, і гріх мистецтво присвячувати смерті.
— О, то ви й філософ! — чогось здивувався крайсляндвірт і посадив агронома за свій інкрустований столик, налив рейнського, навіть почаркувався. Через якусь хвильку господар запитав: — Як вам, пане, живеться-працюється?
— Їжджу з села в село, — невиразно відповів агроном і насторожився: чи не довідався крайсляндвірт, що він потаємно переправив у ліси ще кілька підвід збіжжя? Цс хоч трохи оживило його
заблуклу душу, яка теж надіється дочекатися своєї влади і свого сива.
— Щось вас, бачу, ні горілка, ні вино не розвеселили.
— Таку вже маю вдачу. — Рогиия сичем вбрав голову в илечі, Крайсляндвірт роащібнув тугий, з добротної сірої шерсті кітель, бережно повісив йоги на бильце музейного крісла.
— Не хочуть працювати дядьки?
— Не хочуть... такий час.
— Мене теж дивує незбагненне в поведінці українського хлібороба. Я тут жив кілька років до першої війни, бачив, як не тільки душею, а й зубами тримається хлібороб власності, землі. Більшовики забрали це в нього, ми ж хочемо його ощасливити власністю, а він саботує всі наші заходи і навіть іде в партизани. Як це накажете розуміти?
— Нашого селянина не дуже легко зрозуміти... — обережно відказав крайсагроном і прикрив насмішку отими повіками, ва яких кропом вибились прожилки.
— Хай і так. Але його негайно треба змусити працювати, інакше і він, і велика Німеччина залишаться без хліба.
— І це може бути, — погодився Рогиня, а сам посміхнувся в душі: хіба ж не знав, що селяни в його районі сяк-так, а найбільше крадькома настарались собі хлібця. А фашистська Німеччина їм до одного місця.
— Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю, що за більшовиків не цінували вас, насміхалися над вашими захопленнями антропологією і етнографією.
— Були й такі, — не дуже охоче сказав Рогиня. — Та й кому, окрім учених, антропологія не здається дивацтвом?
— Ні, ні, це висока наука, — заперечив Крайсляндвірт. — Я сам кохався в ній.
— Ви? — не повірив Рогиня.
— Хай це вас не дивує. Я навіть студіював праці деяких, як у вас казали, українських буржуазних учених і не без інтересу довідався, що ваш антропологічний тип близький до нордичного.
Рогиня підвів заважку для своєї тонкої шиї голову, пильно глянув на крайсляндвірта і, набравшись духу, з гідністю сказав:
— Це, пане, тенденційні твердження, які не мають під собою серйозного наукового грунту.
Пещене обличчя господаря і здивувалось, і позлітало водночас. Він ніколи не сподівався, що цей мовчазний, придовбнений життям чолов'яга наважиться заперечувати йому.
— Ви не помиляєтесь?
— Ні, не помиляюсь, — понуро відповів Рогиня, — бо я студіював не тільки ті праці, що підганяють науку під чужі догми. — І гірко посміхнувся: — Отож недарма пан Безбородько називав мене мумієанавцем.
— Ми з вами стоїмо на різних полюсах, — після деякої мовчанки похмуро сказав крайсдяндвірт. — А вам ніколи не спадало на думку бачити свій народ здоровим, красивим?
— Я зараз бачу свій народ здоровим, красивим, розумним.
— Але ж у ньому є й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
— Поки що справжня наука не знає такого народу, який би не мав домішок іншої крові, бо ж віки не були віками історичної ізоляції.
— Пане Рогиня, не забувайте про виключну чистоту нордичної раси, — строго сказав Крайсляндвірт, потім глянув на годинник. — Сьогодні ми не будемо продовжувати теоретичну дискусію, для неї ще знайдемо час. Мені хотілося сказати вам інше. Ви щодня буваєте в громадських господарствах нашого крайсу. Я вас зобов'язую в кожному селі взяти на облік усіх світловолосих і блакитнооких дітей, юнаків і одружених до тридцяти п'яти років. Звичайно, ви сюди не включаєте тих, що мають широкий розмах вилиць.
Жах охопив Рогиню. Він збагнув те, що не було доказано, і мимоволі схопився рукою за серце.
— Ви чули, що я сказав?
— Чув, пане Крайсляндвірт. Чув. Але, пробачте, я цих списочків робити не буду.
— Як? Ви не хочете дбати про майбутнє своєї раси? Це вам стільки дасть!
— "Багато обіцяє чорт, а забирає все".
— Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим обов'язком.
— Ні! ні! — затрусились руки агронома, відхиляючи від себе невидимі списочки.
В нордичних очах крайсляндвірта спалахнула злість. К бісу чемність і "химери совісті". Він зараз же провчить цього впертого мумієзнавця, що теж не вміє чавити непокору.
І в цей час хтось постукав у двері. Крайсляндвірт різко підвівся, підійшов до порога, глянув у скляне вічко, відчинив двері в оселю, виструнчившись, увійшов незамінимий Ганс, який самовіддано служив йому і пером, і автоматом, і мізками, що найбільші були націлені на музейні скарби й український чорнозем. Після ретельних аналізів, він навіть заміряв ті площі, з яких треба вивезти землю до рейху.
— Що тобі, Гансе?
— Пробачте, пане Крайсляндвірт, але до вас дуже просяться оті голландці, які збираються осісти на Україні, — чогось розгублено заговорив Ганс. Що його так занепокоїло?