У загоні Сагайдак подякував усім підривникам, а Григорій розцілував батька, та потім таки не витримав характеру — труснув отим кучерявим снопом гороху, що вибуяв па голові, заскалив .око і в'їв:
— І дуже вам, тату, кортіло у свої літа на залізницю тьопати?
— Я не тьопав, а їхав на возі, бо шкода було своїх чобіт. І не реби мене таким старим. Після війни зробиш. Тоді я вже буду відлежувати боки на печі і командувати мамою, щоб вона скоріше щось із печі ставила на стіл. Як тобі таке благоденство?
Григорій засміявся, знову трусонув усіма стручками свого гороху:
— Ви саме такий, що влежите на печі. Одразу на гаряче — на головування — побіжите.
— Коли доживу, то й піду, — погодився старий, — бо хто ж мав землю підіймати, як не ми? — Він обернувся до тієї призахідної сторони, де лежало його село. Чи обсіялось воно старими руками? Бо яка тепер сівба? На лівому плечі мішок з зерном, бери його в правицю — і сійся, родися, жито-пшениця, як сто років тому сіялося. Такий посів із вересня перехнябиться на жовтень, а пізнє не родить, тільки з хліба зводить.
Григорій, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковій голові, пригасив свої насмішечки.
— Ви ж, тату, зараз відпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро піду в землянку, бо ввечері маю роботу, — і схилив голову чи жартома, чи в повазі.
Чигирин добряче подивився на свою дитину:
— Не можу я вдень заснути, не навчився за вік. А ввечері маю провідати маму.
— Знову щось циганити? — І Григорій показав усі свої зуби й щербинку межи ними, яка теж мала щось насмішкувате.
— Без цього не обійдеться, бо в нас інтендантів нема. Легкий смуток ліг на смагу Григорія. Він оглянувся довкола і тихо сказав:
— Ви ж поцілуйте маму. Скажіть, що ми її дуже любимо. І хай но журиться без пас.
— Так вона й послухає тебе, — гмикнув Чигирин. — Ще мало ти знаєш нашу матір. — і пішов у ліси, з якими вже бавились осінні шуми. А найбільше любо їм було розкошувати в осичині, де кожен лист тепер карбувався на золотий дукат.
Під ногами осик то тут, то там пишалися оксамитні, зі свіжою вологістю шапки красноголовців, а на пеньках вінками повибивались перші опеньки, вони, як дітвора, гарно взялися дрібним ластовинням. Оце ж завтра можна зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини. Як вона там горює? І зітхнув чоловік.
Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився біля кучерявих дубків, поміж якими рівно горіли свічки беріз. Неждано він побачив з десяток підсніжників, що нахилили додолу задумані голівки. З-під їхньої верхньої одяганки проглядали нижні з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно беззахисне було в цьому весняному цвіті, який невідомо чого зацвів собі восени.
"Це на щастя", — кажуть про такий пізній цвіт люди. Та хіба ж можна хоча подумати про щастя цієї осені й зими?
Оці осінні підсніжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли він уперше зустрівся з Мариною. І защеміло серце в чоловіка, як у молодості щемить. От він їх нині й занесе своїй дружині.
Небо сьогодні цілий день терпляче тримало в своїх торбах обважнілі хмари і тільки під самий вечір почало з них ліньки розсівати дрібний дощ. То це навіть і краще: менше буде різної погані сновигати селом.
Знову низькодолом, левадками і городами добирається Михайло Чигирин до своєї хати, до своєї Марини, якій несе невеличкий пучок осінніх підсніжників. Як, певне, здивується вона, бо ж мало кому доводиться у вересні бачити цих первістків весни.
Ось уже й матірка їхня кадить терпким настоєм, ось і вориння, що й досі пахне живицею, ось і стовп з набакиреними глечиками, вони ніби радіють, що в оселі нема нікого з чужих.
Чигирин обережно підходить до причілкового вікна, вслухається в темінь і дощ, потім рукою торкається до підсніжників, а далі цією ж рукою стукає у вікно. Як довго тягнеться хвилина очікування. Час уже почути шерехтіння Марининих ніг, побачити хустку па її й досі чорних косах.
Та не чути кроків у хаті, нема й хустини у вікні. Певне, стомилась за день, міцно заснула. Він знову стукає в шибку. І знову німує хата, а в серце гадюкою вповзає псдобре передчуття. І па третій виклик не відповіла оселя.
Не знаючи, що й думати, Чигирин попід призьбою пішов до дпорой, борожпо торкнувся клямки — і дворі одразу відчинились. Він спочатку сполошився, а потім зрадів: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на ніч?
Мертва тиша стоїть в оселі.
— Марино, Марино! — кличе він, далі підходить до ліжка дружини, над яким мало не до стелі підіймаються подушки, окрім них, тут лежить ще темна хустина.
У безнадії Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нікого не було, тільки старі кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
— Що ж трапилось?
Невпокій охопив чоловіка, а в ньому зблиснула крихітка надії:
чи не пішла Марина ночувати до матері? Може, захворіла матір, то кому ж доглянути її?
Ще заглянувши в клуню, він знову городами добирається до вдовиної хати, що була колись схожа на ластівчине веселе гніздо. Тут з радістю жили привітні, добрі люди, і добрими, красивими та лагідними були їхні діти, запопадливі до праці та пісні.
Чигирин довго прислухається і придивляється до всього, потім підходить до того віконця, біля якого колись стояло дівоче ліжко Марини, і тричі стукає у шибку. Він зразу почув чиїсь кроки, потім, відтуливши ковдру, до вікна прихилилась стара Докія. Чигирин здивувався: чого це з хати пробивається світло? Що вони так пізно роблять? Мати якось безнадійно кивнула йому головою і пішла відчиняти двері. На порозі він обняв стару і пошепки запитав:
— Мамо, Марина у вас?
— Ой, у мене, сину, — затіпалась вона в риданні. У мене і вже не в мене...
— Що з нею?! — Одразу жах холодом стиснув серце.
— Докія на це нічого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне світло тривожно сходилось із темрявою, з якої вибивалось кілька похилих жіночих постатей.
І тут чоловік побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину. Вона лежала в свіжому темному вбранні, а в її узголів'ї і на схрещених руках горіли воскові свічі.
Якась невидима сила і темрява вдарили Чигирина в груди раз і вдруге. Він похитнувся, застогнав, уперше в житті йому підкосилися ноги, тому і мусив прикласти руки не до очей, а до колін. Накульгуючи, заточуючись, він якось підійшов до ослонів.