Близнята тільки скрушно переглянулись і похмуро пішли до лісового озеречка.
Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони скарали паскудного запроданця.
— Поганяй, брате, не неволься, бо нічого не поробиш, — підбадьорив Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж віжки горіли в руках.
— Потрібний нам той Балин, як зайцеві бубон, — буркнув Роман і вйокнув на коней.
Обабіч почали відлітати дерева, що так гарно пересівали на осінніх решетах крон срібло місяця. А ось і поля загойдались, і до притихлої дороги підійшла уся в щирому золоті дика груша. А може, це сама осінь зупинилась у своїх невеселих думках? Оце б приїхати додому, до батька-матері, поставити коней у стайню .і хватопеком на вечірню вулицю. Невже це буде колись? Невже і до них, "старих парубків", пригорнеться дівоча довіра і зорями засяють чиїсь очі? Дурні ж вони, дурні, що до цього часу не зазнали тих чарів, які дарує тільки молодість. Знайшов час думати про гаке. Василь завовтузився біля кулемета, бо вже під'їжджали до села. Правда, близнята не сподівалися зустрітися з поліцією: кілька днів тому їхній загін розгромив кущ поліції, до якого входили й поліцаї з Балина. Під час цієї операції дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погіршало чоловікові.
Під колесами прогримів старив дерев'яний місток, під ним обізвалась луна і кинулась убік, а в очі, в душу почали входити старі верби, серед яях була й та, що ва все життя не відійде від них.
Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу і нею під'їхав до надгнилих толошних воріт, розчинив їх, і тачанка легко підкотила до стіжка сіна, що бавилося з місяцем і вітерцем. Тут близнята сторожко оглянулися кругом і тоді — плече в плече — підійшли до вікна, біля якого лежало соняшничиння. На їхній стук не скоро озвався переляканий жіночий голос:
— Ой,хто це?
— Від Зіновія Сагайдака.
— Справді від Сагайдака?
— Авжеж.
Ось заскрипіли хатні двері, стрельнула дерев'яна засувка на сінешніх, і на порозі стала немолода жінка, з-під її хустки вибивався вічний сніг. Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку і ніби давно знайомим сказала:
— Заходьте до хати, а я біля коней постою.
Близнята навпомацки знайшли клямку, відчинили хатні двері і вражено зупинились біля одвірка: до них чи то зі сну, чи то з казки, оберігаючи підсвіченою рукою хистку зернину вогника, ішла — не йшла не дівчина, а сама краса. Як тільки вона глянула на них, як повела сполоханими півколами вій, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепні, так не хотіли їхати сюди. Близнюки перезирнулись і, розгубивши всі слова, знову втупили очі " молоду господиню, що босоніж іде до них і йти спасається.
— Драстуйте вам, — півголосом привіталась вона, скинула па хлопців довірливі очі, зупинилась, уже оберігаючи не зернятко вогника, а розріз сорочки. — То ви від Зіновія Васильовича? Йому щось треба?
— Наш командир просить, щоб ви приїхали в ліси, оглянули йому рану, — насилу вичавив Роман.
— Зіновій Васильович поранений?! — скрикнула Ольга. — І тяжко?
— Напевне.
— А куди?
— В руку.
— То я зараз уберуся.
Ольга поставила каганчик на припічок, а сама заметушилась, кинулась до комірчини, там одягнулась, озулась і повернулась до хати. А брати стежили за кожним її рухом і зрідка перезирались між собою та похитували напатяаними головами. Нарешті Ольга вийняла зі скрині дві сумки з медикаментами і сказала:
— Тепер можна їхати. — Поглядом прощання вона окинула свою оселю і першою вийшла з неї.
— Судьба! — зітхнув Роман.
— Судьба! — погодився Василь.
Біля тачанки мати попрощалася із донькою, схлипнула і попросила близнюків:
— Ви ж дивіться, діти, за нею, бо вона у мене одна-однісінька, — і перехрестила їх, і коней, і тачанку, і навіть кулемета.
Близнята нахилилися до матері, один поцілував її в одну щоку, другий — в другу, вискочили на тачанку, на якій уже знічено сиділа Ольга.
— Прощавайте, мамо!
Тачанка потягнула за собою зойк і почала намотувати на колеса розчавлену росу, відволожений пил і місячний смуток.
За всю дорогу лише кількома словами перемовилися близнята з Ольгою, вірячи й не вірячи, що вони везуть її в ліси. А от слово "судьба" ввесь час бриніло в душі і Романа, і Василя. Це ж треба отак негадане?..
Світанком утомлені коні під'їхали до командирської землянки, біля якої, пригорбившись, сидів старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому спати, а в очах стояли оті зловісні плями, які бачив на руці Сагайдака. Притримуючи Ольгу, він обережно спустився в землянку, де вже біля столу сидів змарнілий Сагайдак. Побачивши жінку, він підвівся, радісно посміхнувся.
— Спасибі, доню, що не побоялася їхати сюди.
— Я ж сама набивалась до вас, — з тривогою глянула на командира. — Як ваша рука?
— Та не дуже, щоб дуже.
Ольга стримала зітхання і почала розкладати на столі своє медичне причандалля. Далі ретельно вимила руки, протерла хлораміном, спиртом і обережно стала розмотувати бинти на руці Сагайдака. От вони і впали на стіл, оголивши і рану, і зловісні червоносині плями. Глянув на них Сагайдак і підвів очі на Ольгу: та, жмакаючи уста, відповіла на німе запитання:
— Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! — І до Чигирина: — Як же привезти сюди хірурга?
— Нема у нас, донечко, хірурга, і не знаєм, де взяти. Доведеться тобі самій стати хірургом.
— Я ж не маю ніякого інструменту, — зойкнула жінка. І тоді Сагайдак поклав здорову руку на плече Ольги:
— Кріпися і, як нема іншого порятунку, ріж руку.
— Чим же, Зіновію Васильовичу? — затремтіла, заплакала Ольга.
Сагайдак подумав, пильно подивився на жінку.
— — Як зможеш, орудуй звичайнісінькою ножівкою. Протри її чим треба — і пиляй. А мені, щоб легше було, Михайло Іванович відпустить із своїх запасів склянку горілки. Тільки плакати не треба, бо ти вже партизанка. Михаиле Івановичу, принесіть ножівку.
Чигирин, зігнувшись, вийшов із земляпки, і вартовий у подиві побачив, що він чогось рукою витирає очі.
Минуло кілька днів. Роман уночі вартував біля командирської землянки, з якої тепер майже не виходила Ольга. Після варти він пішов не в свою лісову оселю, а блукати дібровами. ІІедалеко від озеречка його розшукав Василь і здивувався, і занепокоївся: таким зніченим і марним він ніколи не бачив брата.