— Таки я, — невесело вітається агроном. — А де ж батькоматір?
— Вони пішли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селі. — Ярина вивільняв руки від тіста, запрошує Рогиню сідати, а сама кидається до дерев'яного саморобного вмивальника. — Вам щось треба?
— Хотів погомоніти з татом.
— Про могили? — і сяк, і так вивіряє його очима, в яких чаяться і занепокоєння, і зневага.
— Про життя.
— Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може, печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврін розказав доньці про нього.
— Ти вгадала, Яринко, — гірка печаль пригнала до вас. Як нема батька, довірюсь тобі, бо знаю й тебе, і ваш рід. Попав я при новій владі, як жаба в тенета. Що там буде далі — не відаю, а хочу бодай якоюсь крихіткою пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.
— Добре діло ви зробите, — насмішкувато сказала Ярина. — То чого ж ви приїхали до нас, а не до партизанів?
— Ніби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось підкажете мені.
— Отакої! — здивовано вигукує дівчина. — Звідки ж нам таке небезпечне знаття?!
Тепер дивується Рогиня:
— Хіба ж Роман і Василь не навідуються до вас?
— Ще чого! Як пішли в армію, то нема від них ні слуху, ні прослуху.
— От не сказав би цього, — похитує головою Рогиня.
— І чого б це? — насторожується Ярина.
— Бо тільки позавчора увечері бачив їх.
— Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?
— На Лучанщині. Трюхикаю оце пізненько додому, поглядаю то на ліс, то на долину. Коли чую — біля озеречка так смачно шаржакае коса. Під'їжджаю ближче, аж недалеко від дороги стоїть запряжені у воза коні, біля них походжає один чолов'яга з автоматом, а другий — косить отаву. Та як косить! Пізнав я твоІ|їх братів, тільки не пізнав, хто косив, — Роман чи Василь, бо ж Чак вони схожі один на одного.
— І це правда, що ви їх бачили? — вірить і не вірить Яринка. — Суща правда.
— То спасибі за добру звістку. Порадую батьків, бо вони вже і одному смутку живуть.
І знає Рогиня, що лукавить дівчина, і знає дівчина, що не віВть їй агроном, та інакше говорити не можна. '. — Щось вам зготувати на вечерю?
— Спасибі, Яринко. Розумію, чого ти не віриш мені: бо такий с, бо і я ніби став на другому березі. Та мої слова і моє каяття редасиш батькові.
— Нащо це мені? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самі побалакайте з ним.
— Хто знає, як складеться це завтра. А навідаються брати — передай їм дві бочечки меду і скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу підказати, де і що лежить на перевалочному пункті...
— Це діло не мого розуму, — стенула плечем дівчина. — А от мед я у вас куплю, якщо поцінно продасте.
— Обидві бочечки? — здивувався Рогиня.
— Авжеж! Ось ходім, гляну на них. — Вона проворно вискочила з хати, знайшла на бричці під сіном бочечки, поторгала їх, засміялась, — Наче близнята лежать, — і підхопила руку розгубленого Рогипі. — Купую на пні! Даю п'ятсот карбованців.
У Рогині засіпались прив'ялі повіки.
— Нащо тобі стільки моду? І де в тебе такі гроші?
— Як де? Я ж тепер при комерції.
— Не дури голови, дівчипо. При якій ти комерції?
— Працюю ж у привокзальній таверні.
— Ти — і працюєш у таверні?! — і здивувався, і глухо обурився Рогиня.
— А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свіжу копійку в управі, а я в таверні. Оце ж завтра завезу туди і свіжі пиріжки, і ваш мед.
— Кидай к бісу цю таверну! — розсердився Рогиня. — Хіба це для тебе? Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.
— Як знайду кращу службу, то покину, — безтурботно відказала Яринка. .
"Невже копійка чи якийсь дідько збив її з пуття? І хто розбереться у світі, що таке Євин накоренок".
А Яринка, раптом забуваючи про все, радісно потягнулась і руками, і станом угору:
— Гуси летять! Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята... І щось по-дитячи зворушливе було в цій припорошеній місяцем постаті, що потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далі — гулом бомбовозів, од нього в дівчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
Вранці Яринку повезла до міста отуманіла від сліз Василина Голуб. Теж судьба у жінки! В шістнадцять років її, наймичку, випхнули в заміжжя, та за такого, який людей підстерігав із обрізом, а жінку, про всякий випадок, батогом батожив і дугою дугував. Був із тих жорстокосердців, що трималися страшного повір'я старовини: коли чоловік жінки не б'є, то в неї утроба гниє. Як тільки він підходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сімнадцять літ вона стала вдовою, та й знов понесла в наймі руки, і молодість, на яку вже зазіхало не одне ласолюбне око: бо ж — вдова. Ще добре, що в безщасті мала силу косаря — могла відбитися од нечестивих залицяльників — огнем би горіли вони.
Ось тільки на хуторі старого Магазаника її пригорнула спокійніша година, бо тут ціле літо бд<колн іююіідунала циіт, наснівно перечищалися води і тихо-тихо снували па ставку залітні птахи, розкльовуючи вечірню чи ранкову зірницю. У Василіши і душа завмирала, коли із очеретів або лепехи випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався і зпову збивався біля матері пухнастенький, наче гілка вербового цвіту, виводок. А як славно було сісти па човник і догребтнсь до білих лілей!
Отак і плив тут її забутий, з сапкою в руці, час — поміж худобою, бджолою і перелітним птаством.
А молоді літа потай робили своє, і вже вечорами, коли лягала спати, їй раз од разу ввижався скрип колиски, і колискою погойдувалась хата, забираючи в сон, де— теж озивалися голоси дітей. Напевне, тільки тому, уже в безрозсудстві, Василина мало ие вискочила заміж за пройду з сусіднього села. Дізнавшись про його справжні заміри, вона одразу впала в отупіння і стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жіноцтво, добираючи найдошкульніші слова, не шкодуючи її навіть при дітях. У своєму гіркому безчесті вона інколи знаходила якесь оправдання — тільки ж один у неї був за всі роки, хоча навіть він не вірив у це.
Отак і виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, і на це вона б махнула рукою, аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку — не буде й до станку.