В оселі тітка Ганя одразу кинулась до печі, а Полікари Андрійович нелегко почав свою розповідь:
— Не знаю, чи й будеш тепер їсти у мене, коли скажу, що я став аж головою громадського господарства.
— Чого це вас туди занесло? — насторожився Данило.
— Нова влада мені, як розкуркуленому, довірила це господарство. Я всіляко огинався та віднікувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть якогось ідола привезти. І таки вневолили мене. То й жпву тепер, наче з мене колії душу вибрали.
— І як же вії господарюєте?
— Що можна було заховати — пішло в заховання, а хліб і худобу тихцем роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Ні одного свинячого хвоста це дістапось людожерам. Захотіла нова влада навернути мене до худобства, але нічого з цього не вийде, то, певно, на шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радості мало: що скажуть мені наші, коли повернуться? Ось це уїдання найбільше й мучить. Бачиш, в яку марність часу вскочила моя дурна голова, — і знову зітхнув. — Скажи по правді: вже судиш мене?
— Ні, Полікарпе Андрійовичу... Тільки не забудьте вдів і сиріт.
— Він, Данплку, їм найпершим хліб завіз. У тебе ж науку проходив, — озвалася тітка Ганя, ставлячи на стіл тарілки. Проти місяця на її віях бриніли сльози.
Данило прихилився до неї, поцілував у щоку.
— Спасибі, дитино, — жінка скорбно усміхнулася і рукою витерла очі...
Кінь по коліна зайшов у брід, м'яко почав перебирати губами підсвічену воду, потім заіржав, і тоді з того берега на оболоні теж озвалося іржання; його смуток ніби підхльоснув воронця, розбиваючи хвильки і хмари в них, він пішов, пішов, пішов уперед, потім, витягаючії пшю та зітхаючи, мов людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бій біля річки і як її перепливали осідлані коні, що пережили вершників. А тим часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стріпнув гривою, захопив у неї пасмо місяця і з іржанням помчав до свого товариства.
Біля старої, з випаленою душею верби Данило побачив неприв'язаного човника, потягнув його до води, тут же знайшов кілок, яким рибалки припинають сіті, відгрібся і тихо-тихо, ніби у сні, поплив до того берега, до свого кохання, до своєї Мирослави.
А може, й справді він впливав у сон? Бо велику чародійну силу перетворень мають наші вечірні ріки і броди, коли в них тоне й не тоне місяць, коли в таємничих ямбах очеретів затихає птиця, коли шматки туманів, неначе діди, не знають, де знайти пристановище, коли біля невигадливих прибережних осель, відділяючи
412-413!!!
— Ой, як це страшно, — зітхнула Мирослава. — Ми будемо серед сіюїх, а ти серед чужих. — І враз сполохано підвелась: — Ніби Хічі-і> приходив сюди.
— Напевне, мій дідусі..
— Так чого ж він поставив чоботята на призьбі?
— Мирославе, не бійся, це я, — Данило так тихо озвався, що й сам не почув свого голосу.
— Ой! — водночас зойкнули Мирослава і Ярина, шарпнулись до дверей і зунидились. — Хто це?
— Нe пізнали? — хоче посміхнутись Данило, та щось і посмішку, і голос зчавило йому.
— Даниле! Данилку! — скрикнула Мирослава і, не то сміючись, не та идачучи, кинулась до нього.
— Негадане, проте ефектно, — в'їла своєю театральністю Яринка, засміялась, підіймла привітатись до Данила, а потім процитувала відповідну репліку: — Мавр зробив свое діло, — мавр може піти, — та й вислизнула з хати, невідомо чого витираючи рукою вії.
Данила обіймає Мирославу, підводить її ближче до місяця.
— Ти? — і сам розуміє,, що важко задати дурніше запитання.
— Я, Данилку, — посміхається, і зітхає, і схлипує заразом Мирослава. — Прийшов?
— Прийшов. Скільки думалося про цю хвилинку, — відіймав її на руки, притуляє до себе.
— А скільки днів і ночей я виглядала тебе і коло хати, і коло броду.
— Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
— Справді? — тихо, по-дитячи засміялась Мирослава. — Тебе і перелякала?
— Авжеж. То. де блукаєш ночами та ще з карабіном?
— Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па землю — тобі важко.
— Так ти партизанка?!
— А чого здивувався?
— Якось не думав вад ним.
— Тої саме життя подумало.
— Що хтось, окрім вас, є з жіноцтва?
— Поки; що нема, та й Яринка йде від вас. Нам окрему землянку обладнали, піч із.залізної бочки поставили, а в гільзах снарядів горить вогонь і стоять квіти... Даниле, рідний! Ніяк не віраться. Схуд, зблід. Певне, був поранений?
— Та був.
— І куди? — зойкнула Мирослава.
— В одне щасливе місце — недалеко від серця.
— Він ще й сміється.
— Бо вж минулося. А як ти почуваєш себе? — заіштав, бентежачись, думаючи ііро ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо віп батько.
— Ми добре почуваємо себе,— і уткнулась головою у його груди.
— Спасибі, мила, спасибі, люба,— цілує її, цілує пшеничний сніп, що тепер пахне не матіолою, а лісолі і днмом.
На якусь хвилю вона завмерла біля нього, а потім, стрепенувшись, глянула у вікно.
— Це ж, Данилку, нам скоро треба в ліси. Я прийшла по одежу й чобітки.
— Мене візьмеш із собою?
— Аякже! Сагайдак буде радий.
— Ти звідки знаєш?
— Бо він кілька разів питав і говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю, бо в нас без неї не приймають у загін.
— Отак і говорили вони нро любов,— сумно посміхнувся Данило.
—-Що ж поробиш, коханий, коли війна... Збирайся, Данилку, бо вже прокидається калиновий вітер...
— Їв броді качки розкльовують ніч,— повторив оті слова, якими часто Мирослава стрічала їхні світанки...
XX
Ранковий ліс, ранкові клубки шумів, ранковий плач роси, що в передосіння пахне вином, і перший вибух сонця на косах Мирослави, і калатання серця: а як його зустрінуть отут? В неспокої сходиться і розходиться коловерть думок, вони то підіймають тебе на крилах, то жалять, немов шершні.
— Хвилюєшся? — догадується Мирослава, що турбує Данила, і злегенька притискається до нього плечем, у яке в'ївся ремінь карабіна.
— Непокоюсь.
— Усе, коханий, буде гаразд, — освітила його таким поглядом, якого, певне, і в світі немає, поправила зброю. Ось тобі й тендітна вербичка з карабіном на плечі, ось тобі твоя вірна доля.
— Коли б то на гаразди пішло, — невесело підсміюється над собою, а в думках то стрічається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для цього і в снах, і наяву поспішав сюди. Тут не пожаліє себе, не пожаліє й фашиста, будь проклятий він!