Нарешті з сонця осипається вінок, воно міцним щитом вгрузає в хліба і на чиєсь весілля чи поминки передає небу багрецем виткані рушники.
— А он і хуторець тополі викинув, — жвавішає голос Ромашова. — До пізнього смерку доберемся.
— Коли б там чужих не було.
— І щоб річечка та криниченька були. — І Кириленко гарно вивів початок пісні про криниченьку на чотири зводи і зразу ж обірвав її... — Здержуйте ноги та нашорошуйте вуха...
Звичайний собі хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо білих хат, місяць над хатами і дрімота дерев'яних журавлів. Хоч би тобі якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим піднявся над комином. Ніби вимерли оселі, тільки місяць ставить на вікна свої печаті.
Тихо-тихо зі зброєю напоготові входять вони у вишневий сон, вупиняються біля плетеного перелазу, і несподівано перелякане:
— О майн готі — А далі: — Хальт! Хальт!
І вмить пропав вишневий сон.
Данило відчув, як противний холод пропік його. Майже не цілячись, він вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За хатою загупали чиїсь кроки, зашелестіла ракета, і в мертвотному потойбічному світлі окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи то тіні, чи люди. Данило ще вистрелив у босого напівроздягяеного з автоматом солдата, що припав до воріт, і враз якась страшна сила вдарила в груди, обдала їх вогнем. Хуторець, і журавлі, і місяць над ним пішли шкереберть, а з-під ніг почала вибиватись, втікати земля. Він падає на її гаряче лоно, на її гарячі пшениці, па гаряче марево, а перед самими очима його ворушиться кривава пелена.
"Невже так і приходить невідворотне?.."
І на межі, де сходиться життя і небуття, він чує розпачливе ревіння волів чи то на хуторі, чи біля тієї пшениці, яку рятували Діди.
Якась незрозуміла безкрая темінь і млосна кволість, а звідти озивається зітхання хвилі. З якого ж вона броду: з татарського, козацького, журавлиного чи дівочого? І де він, і що робиться з ним? Наче він є і наче його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темінь, яка ніби розметала тіло і чавить голову. Він так знесилів, що не може підняти руки. Це, певне, сон, поганий сон. Ось вийде із нього і знову побачить... Щи роба'іить?..
Темінь не дала додумати, причавила і його, і думки. А потім знову, ніби з глибини, виборсався із неї й почув два голоси — дівочий і старечий. Аж посміхнутись захотілось, бо так давно не чув людських голосів, тільки відчував гарячі й холодні хвилі темряви.
З великим зусиллям розплющує важкі, мов кимось склепані, повіки, — і мерехтіння дня омиває їх, заходить в очі, в пам'ять.
На білій стелі дрімає кетяжина сонячних зайчиків, як давнодавно дрімала в дитинстві, коли його розпареним зерном лікувала мати... Тільки вишня та хрест в узголов'ї залишились од неї. Як же це він, ідучи на війну, не попрощався з ними, з нею?..
А де ж подівалися голоси — дівочий і старечий? І як він опинився тут? Раптом пам'ять, немов на спалахах блискавок, висвітила вечірній хуторець, і вишневий сон навколо білих хат, і як він стріляв, як у нього стріляли, і як хуторець, і журавлі, і місяць пішли шкереберть.
Де ж він тепер: у чужих чи своїх?
Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею, заскрипів старечий голос:
— От і гаразд, хлопче, що видряпався з того світу. Тепер будеш жити, як не помреш, — і над ним лагідно посміхається старече обличчя із сивими острішками брів і сивою жменькою борідки.
— Хто ви? — хоче ворухнутися, та його одразу пропікає біль.
— Лежи тихенько. А коли тебе цікавлять анкетні дані, то я сільський лікар Приходько.
— Де я?
— У добрих людей. Ось твоя господинька — Ганнуся Ворожба. До нього підійшла худенька, мов горсточка матірки, дівчина років шістнадцяти. Під чорними ліпленими дугами брів зоріють і печаляться великі, підведеш синім карі очі, печаляться і вуста, що трепетно куточками підіймаються угору, а біля підборіддя самотіє крихітна ямочка, яка десь загубила свою пару. Данилові легше стало, коли глянув на цю довірливість, на це вболівання, ца цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посміхнулася, зітхнула, і на її грудях поворухнулась коса.
— А тепер відпочивай, хлопче, і ні слова, бо вже гаснеш на лиці, — грізнішають острішки брів. Лікар відходить од ліжка і десь зникає.
Гаинуся обережно поправляв ліжко пораненого, який ще хоче щось запитати, але знесилля сплющує повіки і вводить його в темінь.
Прокидається він раннім смерком від шуму вітру і реву корів, які йдуть із череди. В таку пору корови, що пасуться в лісах, пахнуть суницями, і молоком теж. Данило виразно чує пахощі суниць. Ага, то на стільчику, застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушіску лісові ягоди. Чи пе Ганнуся збирала їх?
А за вікнамр в кущах калини розшумовується і розшумовується вітер, і червоні кетяги стукають у шибки.
Калиновий вітер! Як він любив з Мирославом прислухатись до нього біля татарського броду. Блиснула блискавка, і на калиновий вітер упали перші краплини дощу.
Данило хотів підвестися, але зі стогоном упав на постіль. У цей час відчинилися двері, і до кімнати, згортаючи долонею з вій дощові краплі, увійшла Ганнуся.
— Як ви? — несе йому ласкаву жалостинку. — Ось я зараз ви; дою корову і принесу вам парного молока. Будете пити?
— Ганнусенько, дівчинко, я зараз навіть коня з копитами в'їв би.
— Таке скажете! — береться посмішкою увесь вид дівчини.
— Здається, ніколи не був таким голодним.
— Бо стільки постите.
— А скільки?
— Вже другий тиждень пішов.
— Другий тиждень? — здивувався, не повірив Данило.
— Еге ж, бо з вас дуже багато крові витекло. Але все минеть це так наш лікар сказав. А він людина знаюча.
— Гарний ваш лікар?
— Дуже гарниі. Вже сорок років у нашому селі лікув людей І трохи химерув, — дівтана поправляв косу, що пахие дощем, і прислухається, як за вікнами шаленів негода.
— Як же він химерує?
— Завждиз самої раяньої весни і до снігу ходить тільки босий. Толстовепь. І все чогось раніше бурчав на владу. А тепер, як прийшли фашисти, то іншої каже: — Радянська влада — це люди! Ганнусю, як я потрапив до вас? Годі вже говорити — ще завтра буде день. Тільки це скажи.