22*
339
ся через маленьку прогалину. Кругом прогалини в'ється вже пожовклий, дикий виноград, за ним шовковиці та абрикоси, всі в жовтому листі. Прогалина лиснить проти синього неба; жовтий лист кругом неначе золотом сяє, а серед тієї прогалини стоїть якийсь чрловік, високий, патлатий та чорний, неначе дідько намальований на жовтій стіні. Як глянула я, та й стовпом стала. Дивлюся я, та тінь заворушилась та й іде до мене. В мене в душі похололо. Я хотіла закричати, хотіла перехреститись, та й руки не підвела. А він приступив до мене та й питає: "Чи це ти, Насте? Я Грегор. Чи пам'ятаєш мене?" Я й незчулась, як дві широкі долоні вхопили мене за плечі, неначе дві лопати. Долоні були гарячі, як огонь. Здорова голова нахилилась до мого лиця; гарячі губи, як розпечене залізо, притулились до моєї щоки, а потім, як п'явки, впились в мої губи. Я трохи не зомліла в його руках, бо почула, що моя кість хрущить в його руках, як хрущать пальці на руці, коли хто з усеї сили здушить руку.
"А я тебе, Насте, вглядів, як ти йшла в виноградник,— каже він до мене стиха.— Я сидів тут трохи не од півдня та все дивився на тебе, як ти під горою різала виноград. Чом ти не прийшла до мене, як я до тебе махав рукою?" — питає він мене над самісіньким вухом, а його гарячий дух так пече мене в щоку, неначе сонце літом. Мені здалося, що жовте листя на шовковицях та абрикосах горить кругом нас, і той огонь пече мене. Я хотіла говорити та й не змогла, а серце в грудях так стукало, що я ушима чула його. "Чи ти любиш мене, Насте?" — питає він знов. Я опам'яталась і насилу згадала, де я, що зі мною діється. Пригадала я Хаброню та й кажу йому: "Пусти мене, бо мене он Хаброня жде". А він знов питає в мене: "Чи ти любиш мене? Скажи, що любиш, то пущу". Як сказав він це слово, я незчулась, як обняла його шию руками. "Скажи, де ти живеш: я до тебе сьогодні пізненько прийду",— каже він. А я кажу: "На передмісті Риш-канівці, за річкою Бичком, друга хата з самого краю". Він мене пустив, а я ледве догнала Хаброню аж на шляху під вербами.
"Де це ти так загаялась? — питає в мене Хаброня,— Чи не з тим чортом стояла, що виглядав з акацій?" Як сказала вона це — в мене в душі похололо. Думаю, може й справді нечистий спокушав мене... Такий він був чорний, та пелехатий, та страшний. Знов почало в мене одбирати памороки... Чую я, в мене плечі гарячі на тому місці, де він брався руками, чую навіть слід його гарячих пальців на плечах, слід губів на щоках: так і пашить в тому місці, неначе од огню. Забило в мене памороки, аж голова в мене закрутилась. Хотіла пригадати, який тоді був день, та, їй-богу, забула.
Прийшла я додому, сіла на призьбі та й думаю: чи прийде, чи ні? І хочеться мені, щоб він прийшов, і страх мене бере. Вже надворі добре смерклось. Ввійшла я в хату, засвітила світло, сіла та й жду. І сон мене не бере. А він все мені на умі вертиться. Думаю я, боже мій, що це за напасть сталася зо мною? Звідкіль вона взялася? Жила собі тихо, хліб заробляла, а тут на тобі таку напасть! Це, мабуть, циганка мені наворожила. "Коли воно неспроста, то перехрещусь, як він увійде в хату: як не щезне, то він чоловік",— думаю собі. Коли чую, під вікнами щось важко ступає; рипнули сінешні двері. В мене в душі похололо. Одчинились двері в хату, а звідтіль висовується чорна голова, нахилена вниз. Увійшов він у хату, зігнувшись у низеньких дверях, та як став просто, то трохи не до стелі головою достав. Я перехрестилась, він не щезає. Дивлюсь на розхристані груди, груди мохнаті та широкі. Сорочка на йому без застіжки, як у молдаван, та чорна, як рілля; під пахвою держить гуску, а пальцями душить її за ніс, мабуть, щоб не кричала. Ну, думаю, коли приніс гуску, то певно чоловік, а не дідько. "Добривечір, Насте! — каже він.— На тобі гуску та заходжуйся варити вечерю, бо вже буде тиждень, як я обідав". "А де ж ти взяв гуску"? —питаю я. "Та тут,— каже,— їхали молдавани з базару, то я й купив". Взяла я гуску в руки, гуска закричала, і мені стало якось веселіше. Зарізав він гуску, а я затопила в печі, нагріла окропу, опатрала гуску, половину вкинула в юшку, половину спекла. А він сидить кінець стола обірваний, обшарпаний. Синя китаєва молдавська куфайка на ньому вся попроривалась, неначе він біг через терен або через гущавину в лісі. Волосся закудлане, лице невмите, руки чорні, як у коваля. "Де це ти,— кажу,— так обшарпав одежу та замазався, неначе тиждень не вмивався? Перше я тебе бачила в дорогому жупані, а тепер ти в старому дранті". А він каже: "Не вродив цього року хліб на моєму полі, то не було за що й одежі справити". "Хіба,— кажу,— ти маєш поле?" "Авжеж,— каже,— маю: в мене поле по всьому світі; де стану, там і моя земля". "Хто ж ти такий? Де ж твоя хата, де твоя рідня?" — питаю. А він каже: "Моя рідня розсипалась скрізь по Басарабії та по Молдавщині". "Чи ти ж,— кажу,— парубок, чи удовець?" "Моя жінка вмерла через рік, як мене батько оженив, та й добре зробила, що вмерла",— каже він.
Налила я йому води в миску. Він умився. Дала йому гребінець, щоб розчесав голову. Чеше він закудлану голову, а волосся тріщить на йому, аж зубці з гребінця сипляться. Причепурився він, сів кінець стола та все дивиться на мене, а я на його поглядаю скоса. Дивлюся я, його широкий лоб, щоки коло очей і ніс залисніли проти світла, бо були біліші от смуглявого лиця та шиї, неначе на те місце засвітило сонце. Чорні кучері залисніли. Осміхнувся він до мене, блиснули білі рівні зуби, а в мене неначе серце засміялось.
Подала я на стіл вечерю, з'їла сама шматок, а він трощить гуску, як голодний вовк, аж кістки тріщать в зубах. З'їв усю гуску до останку. Вже в місті погасло світло в вікнах. Він встав з-за стола та й почав прощатись зо мною. "Куди ж ти оце йдеш проти ночі"?—питаю я в його. "Та йду до знакомих, бо там мене ждуть; просили на ніч, а завтра жди мене до себе ввечері". Попрощався він зо мною та й пішов в город.