— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи, а батьки десь поїхали на заробітки, бо в цьому селі для них немає роботи. А ти Любомир, правда? Мені баба Явдоха казала, що ти Любомир, я й не чула такого імені.
— А ти Калина, о!
— Ти Любомир, о!
Й вони радісно регочуть: дівчина регоче з того, що хлопець — Любомир, а хлопець регоче з того, що дівчина — Калина. Обом цієї миті здається, що це справді смішно, а тому й сміються, не ображаючись одне на одного...
Того пам'ятного дня їхнього знайомства Любомир через луги біжить до своєї хати — й несподівано зупиняється перед кущем калини у кетягах зелених ягід. З якимось оторопінням дивиться, наче вперше бачить, навіть обачно торкає пальцями різьблені листки, й кетяг ягід торкає.
— Гм, Калина...
Після розмови з чорнобильською дівчиною Калиною йому чогось так чудно, що цей кущ — також калина.
Мовби цей кущ — також дівчина.
Але яка це дівчина? Кущ — і годі... От якби цей кущ одягнути так, немов дівчину, — і в спідницю, і в кофтину, і хусткою запнути... Й Любомир сам сміється зі своєї вигадки...
Відтепер йому варто побачити десь у селі калину, як у нього мимоволі злітає з язика:
— О, калина!
Бо весь час чомусь думається про чорнобильську переселенку Калину. Або злітає з уст:
— О, зозуля сіла на калину. Або:
— О, як вітрисько гне калину. Або:
— О, ще зелені ягоди на калині, й коли доспіють?..
І на їхньому обійсті росте калина, біля воріт. Прокинеться вранці Любомир — у вікно видно калину. Квапиться куди з подвір'я, то калина проводжає, повертається додому, то калина зустрічає. І до чого додумався Любомир? Знайшов у скрині, в прискринку, материну червону бинду (колись у дівоцтві чорне волосся собі перев'язувала, тепер не перев'язує) — й пов'язав угорі на калиновому стовбурі! Якось мати питає в нього:
— Ти моєю биндою перев'язав калину? Мовчить Любомир.
— А нащо ти материну бинду — і на калину?
— Стара бинда... Хіба негарно? — зрештою озивається.
— Та гарно, — задумавшись, каже мати. — Наче молода дівчина стоїть надворі.
— Еге! — регоче Любомир.
— Стоїть і стоїть... Жде когось... Хай стоїть у бинді, може, когось і дочекається... А ти, синку, з отією переселенською товаришуєш? То занеси їй оцю голубу косинку, я в райцентрі купила для неї. Може, невісточка для мене виросте.
— Що? — аж пашать щоки в сина.
— Тільки не додумайся запнути нашу калину біля воріт, а їй таки занеси.
— Що?! Й набалакаєте ото... Косинка... І як я понесу?
— Ногами, ногами...
Любомир бере косинку, вже б і біг віднести, а ноги чомусь не несуть. Бо як віддасть, бо що скаже? Зрештою, зважується, прибігає до Калини, що під хатою поміж мальв годує курчат.
— Ось, візьми!
— Що це таке?
— Хіба я знаю? Мати моя дала тобі.
— Ой, косинка голуба! Славна яка...
— Вам усе славне, аби тільки обновка, — бурчить Любомир так, як іноді бурчить батько на матір... — Ану запнися.
Здається, ще не встиг сказати, а вже косинка в неї на голові, а вже вона в голубій косинці — як волошка польова.
— Гарно? — питає, пританцьовуючи.
— Вам в усьому гарно, — бурчить.
А вже через кілька днів мати посилає Любомира до Калини — віднеси та віднеси їй слоїчок меду. Хлопець спершу й слухати не хоче — то занеси їй голубу косинку, а це вже мед? Хай росте невісточка, еге? Не хоче він мед нести, й не хоче невісточки, от!
— Ти не бачиш, як вона змарніла? — мати йому. — їй треба мед їсти, бо вона чорнобильська. Хай щодня закроплюється.
Любомир жартує:
— Ви що за косинку говорили? Аби я на нашу калину під ворітьми не запнув? То я нашій калині оцей мед згодую!
Але бере слоїчок меду — і повз їхню калину йде в хату під кручею, де в рідної баби Яв дохи живе чорнобильська дівчина Калина.
— Ти вишиваєш? — питає, побачивши її поміж мальв за вишиванням. — Тобі мати передала меду, щоб закропилася.
А Калина, взявши мед та поставивши під мальвою, і так головою крутне, й так крутне, аби Любомир побачив, що вона — в голубій косинці. Він вдає, що не розуміє, чого вона головою крутить.
— Чого ти весь час сидиш у квітнику? — питає Любомир. — Давай побігаємо по нашому селу, я тобі покажу щось.
— Хіба у вашому селі є щось цікаве?
— О! Ходімо на річку, я тобі покажу качині гнізда в очеретах.
— А що в тих качиних гніздах?
— Ну... Качки там сиділи, каченят висиджували!
Калина водить голкою з ниткою, вишиває на шматині білого полотна, туди-сюди крутить головою в голубій косинці.
— Сам піди подивися, а мені розкажеш.
— Як я тобі розкажу? Це треба самій дивитися... Я тебе посаджу на човен, попливемо на човні!
— А ти не вмієш розказувати? Подивишся — й розкажеш. Бо мені чомусь не хочеться. І нецікаво дивитися на качині гнізда. Отак би сиділа й сиділа під бабиною хатою й нікуди не йшла.
— Ти що, стара баба, щоб сидіти сиднем під хатою?..
І, розгнівавшись, тікає від неї. Бо ж так хотілося піти з Калиною до річки, сісти в човен, пошукати в очеретах качині гнізда. Бо як можна розповісти про них? Качині гнізда треба самому дивитися своїми очима.
Гм, а що б таке нагледіти, щоб потім їй розказати? Бо Калині чомусь не ходиться, а лиш сидиться під хатою, й справді змарніла з лиця, і в очах її прозорий сум. Ото й бачить стільки літа, скільки літа в баби Яв дохи під хатою...
Либонь, не так давно подався Любомир гасати по селу, не так багато минуло часу, як дивиться Калина — він уже вихором летить назад:
— Гайда, побігли!
— Куди?
— Кидай своє вишивання, ще вишиєш. Бо полетять!
— Хто полетить? Куди полетить?
— Та хутчій, хутчій! — нетерпеливиться йому. — Я прибіг до річки, а там гуси й качки, а отако віддалік, на плесі, двоє лебедів! То побігли дивитися лебедів, ти ж іще ніколи не бачила!
Калина поволі зводиться з ослінчика, нарешті ладна бігти з Любомиром до річки, бо ж кому не закортить подивитись на лебедів. Але скоро в'яне з лиця — і вже їй нікуди не хочеться.