Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.
Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:
– Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.
Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.
– Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, – промовила, затинаючись, Меґі. – Годі й сумніватися!
Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.
– Атож, годі й сумніватися! – хрипким голосом підтвердила Елінор. – Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!
– Так так! – тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. – Що ж, побачимо.
Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх – повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони – до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.
Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.
Перспективи невтішні
Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:
– Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…
Редьярд Кіплінґ. Мауґлі
Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір – вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.
Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.
– Ти ба, який великодушний наш господар! – тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. – Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!
Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.
– Мо! – нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. – Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?
– Не знаю, Меґі, – тільки й відповів Мо, не обертаючись.
Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами. Може, за котроюсь із них сидить отой незнайомий хлопчина? Вона припала вухом до стіни. Жодного звуку. Хтось видряпав на тиньку: "Рікардо Бентоне, 19. 5. 1996". Меґі провела пальцями по літерах. Збоку, четверті за дві, стояло ще одне ім’я. Далі – ще одне. Меґі запитала себе, що сталося з усіма трьома – з Рікардо, Уґо й Бернардо… "Може, й мені видряпати своє ім’я? – подумала дівчинка. – На той випадок, якщо…" Вона завбачливо не додумала цю думку до кінця.
Позад неї, тяжко зітхнувши, випросталась на соломі Елінор. Коли Меґі обернулася до неї, тітка всміхнулася.
– Ох, багато б я зараз віддала за гребінця! – сказала вона й рукою відкинула з чола пасмо кіс. – Ніколи б не подумала, що за таких обставин мені бракуватиме саме його. Але це так. Господи, у мене вже навіть не лишилося жодної шпильки! Вигляд я маю, либонь, як у відьми або як у щітки для миття посуду, яка бачила й кращі часи.
– Ет, вигляд у тебе й так досить непоганий. А шпильки ти все одно завжди губила. Як на мене, тепер вигляд у тебе навіть молодший.
– Молодший? Гм… Ну, коли ти так гадаєш…
Елінор оглянула себе. Її мишачо сірий светр був брудний бруднющий, а панчохи пустили аж три стрілки.
– Але як ти допомогла мені в церкві!.. – Вона обсмикала на колінах спідницю. – Це було дуже мило з твого боку. Я тоді так перелякалася! Ноги були наче ватяні. Просто не розумію, що зі мною сталося. Таке враження, ніби це не я, а хтось інший, ніби колишня Елінор поїхала додому, а мене лишила тут.
Губи в неї затремтіли, і на мить Меґі здалося, що тітка ось ось заплаче. Та колишня Елінор, схоже, нікуди не поїхала.
– Так, підтверджується давня істина, – провадила вона. – Лише в біді виявляється, з чого вирізьблена людина. Мені завше здавалося, що сама я з дуба, а насправді виходить – скоріше з груші чи з якогось іншого дерева, м’якого, наче віск. І досить якому небудь мерзотникові пограти перед моїм носом ножем, з мене вже сиплеться тирса…
І хоч як Елінор стримувала сльози, а вони все ж таки потекли. Вона роздратовано провела тильним боком долоні по очах.
– А як на мене, Елінор, ти тримаєшся зовсім непогано. – Мо все ще лежав обличчям до стіни. – Мені здається, ви добре тримаєтесь обидві. А я ладен власноруч скрутити собі в'язи за те, що заварив цю кашу.
– Пусте! Якщо тут комусь і треба скрутити в’язи, то це отому Каприкорнові, – мовила Елінор. – І отому Басті. О Боже, ніколи не думала, що коли небудь з такою насолодою малюватиму собі в уяві вбивство людини. Але я певна: якщо мені пощастить схопити отого Басту за горло… – Та, вздрівши вражений погляд небоги, вона винувато змовкла.
Та Меґі лише стенула плечима.
– У мене на душі те саме, – промурмотіла вона й ключем від свого велосипеда заходилася видряпувати на стіні літеру "М". Неймовірно, але в кишені її штанів чомусь завалявся цей ключ. Мов згадка про якесь інше життя…