– Мені пора! – Чарівновустий різко поставив хлопчину на землю.
Музика стихла. Зненацька запала моторошна тиша. Чарівновустий бігом кинувся у вуличку, що вела до автостоянки.
Фарид поглянув йому вслід. Він мав інше завдання. Хлопчина зачекав, поки полум’я вихопилося з вікна, й закричав:
– Горить! У Каприкорна пожежа!
Голос його луною покотився через безлюдний майдан.
Фарид добіг до рогу (серце в нього, здавалося, ось ось вискочить із грудей) і звів очі вгору, на дзвіницю. Вартовий підхопився на ноги. Фарид підпалив другого смолоскипа й кинув перед церковними дверима. Запахло димом. Вартовий остовпів, потім крутнувся й нарешті вдарив у дзвін.
А Фарид подався наздоганяти Чарівновустого.
Зрада, довгий язик і дурний розум
І тоді він сказав:
– Я помру, годі й сумніватися. Порятунку з цієї тісної в'язниці немає!
Казка про Алі Бабу й сорок розбійників
На думку самої Елінор, трималася вона досить мужньо. Хоча все ще не знала, що на неї очікує, а її небога, навіть якщо й знала про це більше, однаково мовчала. Проте сумніву не було: добром це не скінчиться.
Тереза також не зробила приємності чорним курткам, які прийшли по неї до склепу: її сліз вони не побачили. А проклинати чи сваритися вона все одно вже не могла. Голосу жінка позбулася, як зношеного одягу. На щастя, в неї лишилися принаймні оті два клаптики паперу – пожмакані, заяложені, надто маленькі, щоб умістити всі слова, які набралися за дев’ять років. І все ж це було краще, аніж нічого. Вона від краю до краю заповнила їх малесенькими літерами, отож не зосталося вже місця для жодного слова. Про те, що з нею було, чого вона зазнала, Тереза розповідати не хотіла й лише нетерпляче відмахувалася, коли Елінор пошепки її про це розпитувала. Ні, ставити запитання вона хотіла сама – десятки, сотні запитань про доньку, про чоловіка… І Елінор пошепки відповідала на них – тихенько тихенько, на самісіньке вушко, щоб Баста не довідався, що ці дві жінки, які мали померти разом із ним, знають одна одну ще відтоді, коли молодша вчилася ходити поміж безкінечно довгих, тоді ще вщерть заповнених книжкових полиць старшої.
А ось Баста тримався погано. Ще в склепі вони, поглядаючи на нього, щоразу бачили, як його пальці з побілілими під засмаглою шкірою кісточками щосили стискають ґрати. Якось Елінор навіть здалося, що він плаче, та коли їх вивели з камер, його обличчя було застигле, наче в мерця. А коли їх посадили в оцю огидну клітку, він сів навпочіпки в кутку й закляк, мов лялька, з якою вже ніхто не хоче гратися.
У клітці смерділо псятиною і сирим м’ясом, та й з вигляду вона скидалась на собачу будку. Дехто з Каприкорнових людей, перше ніж усістися на приготованих для них лавках, проводив цівкою рушниці по сріблясто сірих залізних ґратах. А Басті – йому насамперед – довелося вислухати стільки насмішок та знущань, що вистачило б на десятьох. Проте він жодного разу навіть не ворухнувся, і це вказувало на те, який глибокий був його відчай.
І все ж Елінор з Терезою трималися від нього, наскільки це було можливо в клітці, якомога далі. Як і від ґрат, від пальців, що тицялися крізь них, від гримас, які їм робили по той бік, від недокурків, якими в них жбурляли. Жінки стояли, тісно притиснувшись одна до одної, і кожна раділа, що вона не сама, й водночас через це сумувала.
А на самому краю майданчика, відразу біля входу, на чималій відстані від чоловіків сиділи жінки, які працювали на Каприкорна. Тут не було й сліду того радісного пожвавлення, що панувало серед чоловіків. Вигляд жінки мали пригнічений, раз у раз потай позирали на Терезу – з жахом і співчуттям.
Коли на довгих лавах уже не зосталося жодного вільного місця, з’явився Каприкорн. Для хлопчаків місць не було, вони сиділи просто на землі перед чорними куртками. Каприкорн пройшов повз усіх байдуже, з незворушною міною, немовби це була й справді лише зграя гайвороння, що злетілося на його поклик. Аж перед кліткою, де сиділи в’язні, він уповільнив ходу і зміряв кожного з трьох коротким, самовдоволеним поглядом. У Басті на мить прокинулося життя. Побачивши, що його давній володар і повелитель затримався біля клітки, він підвів голову й подивився на Каприкорна благально, мов собака, що просить у господаря прощення. Але Каприкорн рушив далі, не вронивши жодного слова. Коли він опустився в своє чорне шкіряне крісло, за спиною в нього став, широко розставивши ноги, Кокерель. Очевидячки, новим Каприкорновим улюбленцем тепер був він.
– О Господи, та чого ти на нього так витріщаєшся! – гримнула Елінор на Басту, побачивши, що той усе ще не зводить очей з Каприкорна. – Адже він збирається згодувати тебе чудовиську, як муху жабі. Ти хоч би обурився, чи що! Ти ж бо завжди тільки й знав, що всім погрожувати: "Відріжу тобі язика! Пошаткую тебе, як капусту!" Де ж вони тепер, оці твої погрози?
Але Баста лиш похнюпив голову й знову втупився собі під ноги. Цієї хвилини він здавався Елінор порожньою устричною мушлею, з якої висмоктали тіло й життя.
Коли Каприкорн сів і стихла музика, яка весь цей час гриміла на майданчику, привели Меґі. На неї нацупили якусь жахливу сукню, але голову дівчинка тримала високо, й стара бабенція, яку тут усі називали просто Сорокою, лише коштом великих зусиль витягла її на поміст, що його чорні куртки спорудили посеред футбольного поля. На помості не було нічого, крім стільця, який мав такий самотній і випадковий вигляд, немовби його там хтось забув. Шибениця із зашморгом була б тут, як здалося Елінор, навіть доречнішою. Коли Сорока тягла Меґі дерев’яними сходами нагору, дівчинка повернула голову в бік Елінор і Терези.
– Вітаю, серденько! – гукнула Елінор, перехопивши зляканий погляд Меґі. – Не тривожся, я прийшла просто тому, що хотіла неодмінно послухати, як ти читаєш!
З появою Каприкорна запала така тиша, що голос Елінор луною прокотився по всьому полю. Він лунав твердо й безстрашно. На щастя, ніхто не чув, як відчайдушно билося об ребра її серце. Ніхто не помічав, що від страху вона мало не задихалася, – не помічав, бо вона накинула на себе панцер, свій непроникний, випробуваний панцер, за яким завжди ховалася в тяжкі хвилини. І з кожною новою бідою той панцер ставав міцніший. А біди спіткали Елінор у житті часто.