— Матьоха!
— Засядько!
— Калинка!
І Матьоха — Засядько — Калинка зірветься на ноги, відгукнеться здушено: "Я!" — та й пройде у двері, щоб за якісь десять-п’ятнадцять хвилин повернутись назад. І на запитання: "Скільки?" — відповісти убито: "Десять... П'ятнадцять... Двадцять..." Чи й усі двадцять п'ять. Бо члени трибуналу, присуджуючи до неволі, так щедро роздавали роки, що коли б це залежало від них, людство стало б безсмертним.
Калинка чекав своєї черги до вечора. Спершу стояв, потім сидів на підлозі, а пізніше примостився на лаві. І чим довше сидів, тим більший безпросвіток заповзав йому в душу.
Та ось байдужий голос назвав його прізвище. Калинка звівся й пішов до кімнати, де на нього чекали вже судді.
Один із них був уже літній, двоє зовсім молоді. Літній мав погони майора, молоді — лейтенантів. Старий світив лисиною, молоді лисніли чубами. І однак чимось вони були дуже подібні між собою, наче виростали з одного тулуба, що був прихований червоним сукном. Щось дуже спільне було в їхніх обличчях, і лише згодом зрозумів Калинка, що саме робило їх такими подібними. Байдужість. Байдужість до підсудного, до тієї справи, яку вони виконували. Вони були збайдужілі до краю, оці судді, працюючи по дванадцять, чотирнадцять годин на добу, рухаючи ненаситну судейську машину, яка перемелювала ув’язнених на своїх невблаганних вальцях. Десятки, сотні безликих облич мигтіли щодня перед ними, сотні надій, благань, образ і розпук зникали безслідно. Судді лише тоскно поглядали на гору папок, яка повільно танула, і оживали тільки тоді, коли лишалася одна чи дві папки,— наближалася блаженна хвилина, коли можна буде залишити оце остогидле приміщення, вийти надвір, де залягла уже ніч, добратись додому і впасти у ліжко.
Безбарвним голосом майор запитав Калинку прізвище, ім’я та по батькові, рік і місяць народження. Потім повідомив, за якою статтею звинувачується Калинка, запитав, що може сказати підсудний на своє виправдання. І доки Калинка говорив, суддя кивав головою. Калинці здавалося, що майор уважно слухає його і навіть погоджується. Майор же просто спав. Він навчився спати з розплющеними очима, похитуючи головою, чого ще не вміли робити його молодші колеги, які мали більш втомлений вигляд, аніж у майора.
— Все? — прокинувся майор, коли перестав лунати голос Калинки.
— Я сказав усе.
Майор сказав Калинці сідати. Потім звернувся до своїх молодих колег, чи мають вони запитання до підсудного. Ті запитань не мали.
— Суд іде на нараду,— оголосив майор, зводячись.
Судді зникли за вузенькими дверцятами, що вели ще в одну, зовсім уже маленьку кімнату.
Калинка сів, розгладив спітнілими долонями пожмакані на колінах штани. В кімнаті панувала тиша, навіть секретар суду завмер, відкинувшись на спинку стільця та заплющивши очі. А Калинка не спускав погляду з дверей, за якими зникли судді.
Там зараз вирішується його доля. Судді, ще раз переглядаючи його справу, зважують всі "за" і "проти". Можливо, навіть сперечаються, і Калинка щиро вірить, що судді сперечаються не про те, на скільки років його засудити, а про те, чи взагалі його можна судити. Адже вони так уважно слухали його, особливо майор, який весь час кивав головою.
А судді, ввійшовши до невеликої кімнати, про нього одразу ж і забули, як забували про сотні інших підсудних. Все було вже вирішено, і в папці, що її тримав у руках майор, лежав заздалегідь написаний вирок. Вони зайшли сюди тільки для того, щоб зберегти форму правосуддя та ще хоч трохи перепочити.
Майор стояв біля вікна і дивився на вулицю, на хлопчика й дівчинку, що гралися, пускаючи кораблики в невеликий потічок. Він думав про найменшого сина, свого мазунчика, мріяв, як скоро прийде додому, скине тісний прокурений кітель, вмиється, сяде до столу і як син, сопучи, полізе йому на коліна. Обличчя його враз розгладилось, освітилося усміхом.
Обоє ж лейтенантів, зайшовши до кімнати, запалили, і один з них запитав другого, чи вдасться сьогодні звільнитись до восьмої.
— Раніше десятої й не надійся,— відповів йому другий.— Кудись квапишся?
— В мене сьогодні дружина іменинниця,— сказав перший, і вигляд у нього був такий нещасний, що другий йому поспівчував:
— Так, тобі не можна позаздрити.
Майор тим часом одірвавсь од вікна, дістав кишеньковий годинник.
— Пора,— сказав він, і обличчя його набрало звичного урочисто-суворого виразу, й лейтенанти, осмикавши гімнастерки, рушили вслід за майором.
— Встати! — скомандував секретар, і Калинка схопився і вже стоячи вислухав вирок: десять років ув’язнення.
З суду повели Калмику одразу до камери.
Було тихо, як у могилі. Десь падали краплини води, наче відраховуючи, скільки Калинці доведеться сидіти; підвальна вогкість поступово забиралася в нього, і ще ніколи не почувався Калинка таким самотнім, вилученим з життя.
А вранці його знову посадять до "чорного ворона" та й одвезуть — спершу до в’язниці, а тоді вже до табору.
Калинці ще пощастило: коли б він отримав більше десяти років, то помандрував би на Далеку Північ, а так потрапив до місцевого табору, в’язні якого відбудовували величезний молочний комбінат, зведений ще бельгійцями на початку тридцятих років.
Пасажири, які підлітали літаком у сорок сьомому році до цього місця, звертали увагу на видовжений прямокутник, обгороджений колючими дротами, з руїнами величезної будівлі в лівому боці прямокутника. То були рештки молочного комбінату. А в протилежному, правому секторі, як футляр у футлярі, було видно квадрат, обгороджений ще густішими дротами, з вишками та прожекторами, з довгими бараками й площею, на якій, наче комашня, ворушилися маленькі, як сірнички, чоловічки.
Можливо, отакими здавалися вони й людині, волею якої їх кидали за огорожі з колючого дроту, тому їхній слабкий комашиний писк не долітав до її державного слуху, бо вона уже давно перестала вважати себе людиною нормального зросту, а, як прадавні єгипетські фараони, висікала в потворній уяві своїй велетенську постать, що велично підносилася над мільйонами дрібненьких комах, які ворушилися десь там, унизу, у прасі, біля її ніг... Та хіба тільки в уяві? Хіба не зводили ми важкі монументи з багатотонного мармуру, хіба не відливали велетенський тулуб з бронзи, щоб він дивився на нас зверху вниз, утроє, вчетверо, вдесятеро збільшений,— живе втілення ідола, якому лише поклонятися, віддаючи людські жертви? Хіба не стояв він на площах, у парках, у скверах, розмножений сотні тисяч разів, а ми зводили все нові й нові йому капища, ми, що гордо відкинули всіх на світі богів і єдиним богом своїм проголосили вільний, розкутий, ясний розум людини? Що ж, ми зробили його богом, а боги не мають серця.