— Як ви думаєте, скільки мені дадуть? — запитав згодом Яша, тривожно зазираючи у вічі Калинці.— Люди кажуть, що менше десяти не дадуть.
— Давай поміняємось,— запропонував молодик. Він уже докурив цигарку і тепер сидів, склавши на гострих колінах довгі руки,— Я тобі двадцять п’ять, а ти мені десять.
— Пхе, Артисте, який-бо ви жартівник! — налякано вигукнув Яша і зробив руками такий жест, наче відгортав од себе запропоновані роки.— Нащо мені двадцять п’ять? Носіть їх самі на здоров’ячко!
І знову засміялися присутні. Так, наче й не були у в’язниці. Калинці ж стало моторошно. Моторошно, що й він отак звикне до неволі. "Двадцять п'ять років! — подумав Калинка про молодика.— І він ще може жартувати!.."
Вже уночі, коли полягали спати, Калинка запитав пошепки молодика:
— Артист — ваше прізвище?
Той повернув до Калинки довгасте обличчя, поросле молодою борідкою, так само пошепки відповів:
— Ні, це прізвисько. Мене зовуть Тарас Валько.
— То чому ж вас кличуть Артистом?
— Бо я і є артист. Точніше — був артистом.
Вони лежали на Вальковому плащі, вкриті Калинчиним пальтом, обом уже здавалося, що вони не один день знають один одного.
— Ви чули про п’єсу "Украдене щастя"? — запитав Валько.— Івана Франка.
— Чув, — не міг не всміхнутись Калинка отакому наївному запитанню. Але Валько, здається, не помітив його усміху. Обличчя його було сумне, дві гіркі складочки прорізали чоло.
— От із тієї п’єси усе й почалося... І треба ж було мені прийти на обговорення прем’єри! Адже мене того вечора дівчина чекала. І яка дівчина! А тут наче чорт у спину штовхнув: іди та й іди у театр, там без тебе аж ніяк не обійдуться! От я й пішов — на свою дурну голову…
— Ви в театрі тоді працювали?
— А то де ж... На незначних ролях, всього перший рік. З війни як повернувся, так на сцену й пішов. Закортіло акторського хліба. Зарплата маленька, ціни високі: сидить клята перекупка на базарі і за одного бублика з тебе три шкури дере. А все ж непогано жилося: хоч і голодно, зате весело. Я за кулісами й спав, бо ніде було попервах зупинитись...
Валько заплющив очі, обличчя його стало мрійним і добрим.
— От ви знаєте, за чим я найбільше тужу? — знову розплющив він очі, і такою тугою війнуло з них на Калинку, що в того аж серце зайшлося.— Коли подумаю про оці двадцять п’ять років, то не так життя свого загубленого жалко, як того, що так і не вдасться мені більше вийти на сцену…
— Чого ж, ви ще молодий,— спробував утішити Калинка, та Валько лише поморщився.
— А через двадцять п’ять років?.. Отож-бо й воно... Ну, годі про це... Прийшов я ото на обговорення, сів у першім ряду, слухаю. І не так, як старші слухають: хто куняє, а хто вдає, що куняє,— олімпійські ж боги! Ні, в мене вуха горять, на кожне слово хочеться репліку кинути, щось своє розумне сказати. Врешті не витримав, попросив слова. І відразу ж про свою роль. "За яким це правом,— питаю,— ми фальсифікуємо великого класика української літератури Івана Франка? Хто нам дав право правити його безсмертну п’єсу, яка тисячі разів ставилась до нас і тисячу разів після нас буде ставитись?" — "Дозвольте,— перебиває мене тоді режисер, на це була відповідна вказівка. Вищих інстанцій". Мені б тут і замовчати. Прикусить язика. А я візьми й бовкни: "Та хоч би й самого товариша Сталіна вказівка була, ми однаково не маємо права цього робити!"
Як сказав я оте про Сталіна, всі так і завмерли. Сидять, глянути один на одного бояться, дихати й то перестали. Навіть чутно було, як муха, під перевернутий стакан забравшись, дзижчить. І всі, здається, тільки на неї й дивляться.
Забрали мене тієї ж ночі. З-поза куліс витягли. В кареті, як графа, повезли... А там уже відомо: допити й допити, аж доки ноги перестають тримати... Кварцовою, дивись, вас теж опромінювали...
— Опромінювали,— ствердив Калинка: йому одразу ж защеміло в очах.
— Диявольська штуковина. Я замалим не осліпнув. Коли на суді сказав, як мене "лікували", суддя не повірив: "Не зводьте наклеп на наші органи!.." Впаяли мені, як тут кажуть, на повну котушку. Та й відправили до Сибіру...
— Як же ви знову тут опинились?
— А я втікав. Уже за Харковом пропиляли блатні підлогу у вагоні, почали вистрибувати, а я теж спробував...
— Не побоялись?
— Коли б не двадцять п'ять років — не стрибнув би. Шпали миготять, колеса стукочуть, а в мене ж ноги як голоблі, от-от на рейки закине... Та спасибі якомусь блатному: штовхнув мене в спину я й полетів...
— Де ж вас знову впіймали?
— Уже вдома. Як прийшов, так і забрали. Ждали вони мене, знали, що де б не блукав, а рідної хати не мину...
А тепер знову судитимуть...
— Ще раз судитимуть?
— Та вже ж не помилують!.. Тільки мені тепер жоден суд не страшний. Ну, нехай ще три роки за втечу дадуть, то й що? Я тепер, як багатодітна мати: одна чи дві зайві дитини — байдуже... А вас за що загребли? — повернувся Валько до Калинки обличчям.
Калинка в свою чергу почав розповідати. Говорив тихо, щоб не потривожити сонних, і йому легшало на душі, наче Валько брав на свої плечі частку отого тягаря, що душив Калинку.
Потім вони мовчали. Лежали й задумано дивилися на тюремну лампочку, що жевріла під стелею, як око якогось недремного звіра.
— Да-а,— обізвався перший Валько і потер долонею лоба.— Як ви думаєте, Сталін знає про всі оці неподобства?
Калинка тільки стенув плечима.
— Отак і я... Як подумаю, скільки вони зла заподіяли, аж страшно стає. Хіба для цього наші батьки революцію робили? В громадянській кров проливали?
Калинка знову нічого не відповів. Важко, дуже важко було йому знайти якусь відповідь. Що він знає? Хіба те, що і його, як і Тараса, і всіх оцих людей, безпричинно гноять у в’язниці? Засуджують на багато років позбавлення волі? Що краще потрапити сюди за будь-який злочин, ніж за політику. Хоч політика та часто-густо виявлялася в необережно сказаному слові, в бездумно кинутій фразі, як у Тараса Валька... "Ворог народу,— думає гірко Калинка.— "Якщо ворог не здається, його треба знищити",— пригадує загальновідому горьківську фразу, що не сходила зі шпальт усіх газет, день у день лунала по радіо.— Вище втілення пролетарського гуманізму. Якщо я не зізнаюся в тому, чого не робив, про що навіть уявлення не мав, то й мене треба знищити? Де ж правда на світі?"