Щойно Калинка зайшов, як у гамірній сморідній камері запала тиша. Десятки сумних, веселих, похмурих, глузливих, цікавих і байдужих очей засвітили на нього.
— Новенький!
— Кий у біса новенький! Не бачиш: бородою до пупа заріс.
— Здоровило.
— Фраєр?
— По якій, браток, статті?
— Та дайте людині опам’ятатись!
Калинка все ще стояв біля дверей, збентежено притискаючи пальто, коли до нього підійшла неймовірно брудна істота, яка не вмивалася, мабуть, з дня народження. В неї були такі тьмяні очі, що Калинка спершу подумав: "Сліпий". Ба ні, істота виявилась досить видющою: дивлячись в очі Калинці, вона почала шастати у нього по кишенях.
Спершу Калинка не боронився. Подумав, що істота оця — офіційна особа, яка має обшукувати кожного новенькою.
— Де табак? — спитала істота, залазячи в другу кишеню.
— Я не курю.
— Фраєр нещасний! — Істота вже тягнулась такою ж брудною рукою до пальта.
— Тут у мене тільки хліб.
При згадці про хліб очі жадібно зблиснули. Вправним рухом висмикнувши старанно загорнену денну пайку, вона розгорнула хустину і запустила зуби в хліб.
Лише тепер зрозумів Калинка, що його просто грабують.
— Пробачте, але ж це мій хліб!
Істота наче й не чула. Чавкотіла, сопіла і на брудній "вивісці" з’явився мрійний вираз.
Тоді Калинка скрутив істоті руку і відібрав надкушену пайку.
— Нащо обіжаєш ребйонка? — пролунав у нього за спиною густий баритон.
Калинка оглянувся. Позад нього стояв здоровенний гевал, мружив злі очі.
— Ребйонок, можеть, хавать хочеть, у нього папаші-мамаші нєту, а ти обіжаєш. Оддай ребйонкові хліб!
— Але ж це мій хліб!
— Ти диви, фраєр іще й комизиться! — долинув чийсь догідливий голос.— Пощитай йому, Цигане, зуби!
Гевал ще ближче підступив до Калинки, очі його враз розширились.
— Оддай хліб, гад! — зашипів він, хижо вишкіряючи зуби.— Ну!
Калинка безпорадно оглянувся. Звідусіль на нього дивилися очі. Страх, сум'яття, цікавість, навіть співчуття світилися в них, але в жодних не побачив Калинка рішучості прийти йому на допомогу. Він знову повернувся до гевала і, відчуваючи, як у нього починають терпнути губи, сказав:
— Не віддам!
Гевал подався вперед і твердою як камінь головою вдарив Калинку в губи. Він цілив межи очі і збив би його з ніг, коли б влучив, але Калинка в останню мить відсмикнув голову. Солоний присмак виповнив рот, гаряче потекло по підборіддю. Калинка притулив долоню до розбитих губів, а гевал знову підступав до нього, цілячись головою:
— Оддай, сука, хліб!
— Повісь йому, Цигане, блямбу!
Рятуючись від неминучого удару, Калинка відштовхнув Цигана. Той поточився, упав, та одразу ж і підхопився. Хижо пригнувся, рушив на Калинку, виграючи м’язами. "Зараз ударить,— подумав Калинка.— Зіб’є з ніг і буде топтати". Перед ним одразу ж майнули чоботи, що місили його на першому допиті. Зціпивши зуби, Калинка сам метнувся вперед. Вже не бачив, куди б’є: всю свою лють, всю нерозтрачену ненависть вклав у той удар. Циган злетів у повітря, мішком поваливсь на підлогу.
Важко дихаючи, Калинка притулився спиною до дверей. Чекав, що зараз все оце стовпище зірветься на ноги, накинеться на нього.
Але в’язні й не думали нападати на Калинку. Сиділи, завмерлі, приголомшені не менш, ніж Циган, який все ще лежав на підлозі, безтямно поводячи очима. А істота, що обшукувала Калинку, через яку, власне, й заварилася каша, не спускаючи з Калинки переляканих очей, задком, задком одступала од нього.
Ось Циган звівся. Калинка ще міцніше притулився до дверей, готуючись до чергового нападу, але той і не глянув у його бік. Похитуючись, потюпачив у куток, і всі перелякано відсувалися, даючи йому дорогу.
Отут і вискочив перед ним маленький обшарпаний чоловічок з синюватим пташиним обличчям. Розмахуючи тонкими руками, підстрибуючи та пританцьовуючи, чоловічок закричав, дзвінко й мстиво:
— Ага!.. Ага!.. Ухопив!..
Циган зупинився, втупився в постать, що вистрибувала перед ним, махнув рукою, і чоловічок під загальний регіт покотився додолу. Та не встиг Циган зрушити з місця, як чоловічок непереможним іваном-покиваном знову затанцював, закричав йому межи очі:
— Ухопив!.. Ухопив!..
В камері знову вибухнув регіт.
Так почалося знайомство Калинки з тюремним життям.
У камері, до якої привели Калинку, сиділо не менше шістдесяти заарештованих, хоч розрахована вона була на п’ятнадцять душ. Тут діяли свої закони, були свої касти, і як не перемішувало заарештованих тюремне начальство, до яких хитромудрих засобів не вдавалось, навіть непризвичаєному окові легко було помітити отой невидимий, але досить-таки відчутний кордон, що відділяв групу від групи.
Попід протилежною від дверей стіною була територія вищої касти, тюремної аристократії: отих усіх кишенькових злодіїв, домушників, ведмежатників, злодіїв та бандитів, які дивилися на в’язницю як на рідний дім, і поверталися сюди, як додому, коли засипались на волі. Вони так і казали: у в’язниці — жити, на волі — гуляти, і жили, як правило, довше, аніж гуляли. Себе вони називали людьми, решту ж, що їх годувала й зодягала, презирливо йменували фраєрами, і коли такий фраєр потрапляв до в’язниці, його не тільки можна, а й потрібно було обібрати до нитки, дати у харю, в рило, в сопатку, у вивіску за кожним принагідним випадком. Тюремне начальство добре про це знало, але дивилось на таке знущання людей з фраєрів крізь пальці, особливо коли фраєр був "політиком", "контриком", перетворюючи таким чином злодійський світ, як і парашу, в свого потенційного помічника по психологічному впливу на непокірних,
Як і належалось аристократії, злодії займали не тільки кращу, а й більшу територію, в них, якщо можна так висловитись, припадало найбільше квадратних сантиметрів "на душу населення", вони першими отримували їжу, з їхнього ж кодла призначалися старости камер.
Отой невидимий кордон, що відділяв злодійський світ від незлодійського, відкраював добру половину камери, і на кожного політика, контрика, фраєра припадало так мало сантиметрів життєвої площі, що просто чудом здавалося, як люди вмудрялися не тільки сидіти, а навіть лежати, коли лунала команда спати.
Однак і тут було кілька груп. Найбільше, звичайно, було "політиків" і "контриків". Потім ішли спекулянти, розтратники державного майна, робітники і колгоспники, які попались на тому, що виносили кілька гвіздків із заводу чи кілька буряків із поля. Сиділо тут і кілька поліцаїв та старост, та їм таки було легше, ніж отаким, як Калинка, бо вони хоч знали, що завинили, їх не пекла, не душила, не гризла образа — ця найпекельніша мука з усіх людських мук.