— Ти кохаєш мене? — шепоче Ізабелла.
— Я кохаю тебе і знаю, що більше нікого не кохатиму так, як тебе, бо ніколи більше не буду таким, як тепер, цієї миті, яка минає, поки я кажу про неї, і яку я не міг би затримати, навіть коли б віддав за неї життя…
Ізабелла дивиться на мене широко розплющеними променистими очима.
— Нарешті ти зрозумів це! — шепоче вона. — Нарешті ти відчув його — щастя без назви, смуток, і мрію, і подвійність обличчя! Це райдуга, Рудольфе, і по ній можна йти. Але той, хто сумнівається, — падає! Тепер ти, нарешті, віриш цьому?
— Так, — мурмочу я і знаю, що вірю цьому, й що хвилину тому теж вірив, і що вже не зовсім вірю.
У парку ще видно, але кутки вже затягує сірий серпанок, темні плями більшають, повільно підступають ближче до нас, і разом із ними насувається хвороба думок, тільки залікована, але не вилікувана. Диво пролетіло повз мене, зачепило мене, але не змінило: я й досі маю те саме ім'я і знаю, що, мабуть, тягтиму його за собою до самої смерті, я не фенікс, мені не судилося відродитись, я пробував злетіти, але впав назад на землю, на колючий дріт, як засліплена курка.
Ізабелла уважно дивиться на мене і втішає:
— Не сумуй.
— Я не можу ходити по райдузі, Ізабелло, — кажу я. — Але дуже хотів би. А хто може?
— Ніхто, — шепоче вона мені на вухо.
— Ніхто? А ти також не можеш?
Ізабелла хитає головою.
— Ніхто не може, — знов каже вона. — Але досить уже й того, що хочеться піти по ній.
Довкола швидко сутеніє. Колись уже все це було, думаю я, проте не можу згадати, коли саме. Я відчуваю Ізабеллу біля себе і зненацька обіймаю її. Ми цілуємось відчайдушно, як прокляті, як ті, кого розлучають навіки.
— Я все прогавив, — кажу я, насилу переводячи подих. — Я кохаю тебе, Ізабелло.
— Мовчи! — шепоче вона. — Не кажи нічого…
Вхід до алеї, що блідою плямою вирізняється в рамі темних дерев, починає рожевіти. Ми йдемо туди й зупиняємося коло брами парку. Сонце вже сховалось, і поля втратили барви, але над лісом іще палає червона заграва, а вулиці міста ніби охоплені полум'ям.
Хвилину ми стоїмо мовчки.
— Яка це зарозумілість — вважати, що життя має початок і кінець! — каже раптом Ізабелла.
Я не відразу розумію її.
Парк позад нас уже готується зустріти ніч, але перед нами, по той бік грат, палає, кипить усе в бурхливому алхі-мічному процесі. Початок і кінець? Я раптом починаю розуміти, що вона має на думці: це зарозумілість — викроювати й виділяти з того кипіння й шумовиння своє коротке буття й робити свою мізерну свідомість суддею його тривалості, хоч воно в тому кипінні — щонайбільше сніжинка, яка лине короткий час, поки не розтане. Початок і кінець — вигадані слова для вигаданого поняття часу, марнославність амеб'ячої свідомості, яка не хоче гинути, не хоче бути поглинута чимось більшим.
— Ізабелло, — кажу я, — мила моя, люба, життя моє! Мені здається, я нарешті відчув, що таке кохання! Це життя,
тільки життя, найвищий злет хвилі до вечірнього неба, до збляклих зірок і до себе самого, злет, що знов і знов виявляється даремним, злет смертного до безсмертного, — але часом небо опускається назустріч хвилі, і на мить вони зливаються, і тоді більше не існує піратства одного і зречення іншого, не існує нестачі й надмірності, не існує фальсифікації їх поетами, це…
Я замовкаю на півслові.
— Я сам не знаю, що кажу, — озиваюся я нарешті.— Слова ллються з мене, і, може, в них є й брехня, але це тому, що слова завжди брехливі і намагатися щось віддати ними — це все одно що намагатися кухлями перехопити водограй. Але ти розумієш мене і без слів, усе це ще таке нове для мене, що я не можу його висловити. Я не знав, що мій подих може кохати, і мої нігті можуть кохати, і навіть моя смерть може кохати, і навіщо турбуватися, чи довго це кохання триватиме, чи ні, і чи я можу його затримати, чи ні, чи можу його висловити, чи ні…
— Я розумію, — каже Ізабелла.
— Розумієш?
Вона киває головою, очі в неї сяють.
— А я вже боялася за тебе, Рудольфе.
Чого вона могла боятися? Я ж не хворий.
— Боялася? — перепитую я. — Чого ж ти боялася?
— Боялася, — каже вона. — Але тепер уже не боюся. Прощай, Рудольфе.
Я дивлюся на неї і міцно тримаю її за руки.
— Чому ти хочеш іти? Я сказав щось не так?
Ізабелла хитає головою і намагається звільнити руки.
— Справді не так! — вигукую я. — Це була зарозумілість, гучні слова, порожня балаканина…
— Не руйнуй його, Рудольфе! Навіщо ти, коли щось прагнеш мати, завжди руйнуєш його, як воно вже в тебе є?
— Так, — кажу я. — Навіщо?
— Це вогонь без диму й попелу. Не руйнуй його. Прощай, Рудольфе.
Що це? Ми ніби граємо на сцені, думаю я. Та хіба нам до гри? А може, це прощання? Але ж ми вже так часто прощалися, кожного вечора!
Я міцно тримаю її за руки.
— Ми залишимося разом, — кажу я.
Ізабелла киває, кладе голову мені на плече й раптом починає плакати.
— Чого ти плачеш? — питаю я. — Адже ми щасливії
— Так, — каже вона. Потім цілує мене і вислизає з моїх обіймів. — Прощай, Рудольфе.
— Чого ти прощаєшся? Ми ж не розлучаємося! Завтра я знов прийду.
Ізабелла дивиться на мене.
— Ох, Рудольфе, — довірливо мовить вона, ніби знов не може мені щось пояснити. — А як же помирати, коли не можна прощатися?
— Справді, як? — кажу. — Я теж не розумію. Ні як можна помирати, ні як можна прощатися.
Ми стоїмо біля флігеля, в якому вона живе. У вестибюлі немає нікого. На плетеному кріслі висить чиясь строката хустка.
— Ходи сюди, — каже раптом Ізабелла.
Якусь мить я вагаюсь. Але я нізащо в світі не можу сказати їй тепер "ні", тому йду за нею сходами нагору. Ізабелла, не оглядаючись, простує до своєї кімнати. Я зупиняюся на порозі. Вона швидким рухом скидає золоті черевички й лягає на ліжко.
— Ходи сюди, Рудольфе! — каже вона.
Я сідаю біля неї, бо не хочу знов розчаровувати її, хоч і не знаю, що робити й що буде, коли зайде сестра або Вер-ніке.
— Ходи, — каже Ізабелла.
Я лягаю на край ліжка, і вона кладе голову мені на руку.
— Нарешті, Рудольфе, — мурмоче вона, хвилину лежить, глибоко дихаючи, потім засинає.
У кімнаті поночіє. Тільки вікно вирізняється в темряві блідою плямою. Я чую, як дихає Ізабелла і як час від часу хтось тихо мурмоче в сусідній кімнаті.