— Нам випав тільки невеликий виграш, — відповідаю я. — А ти ще й досі там виступаєш?
— Ти хіба не знаєш? Ганьба! Едуард он знає. Правда, два тижні я не працювала, але з першого починаю новий ангажемент.
— Коли так, то ми прийдемо, — каже Георг. — Навіть якщо нам доведеться віддати в заставу склеп!
— Твоя приятелька вчора ввечері теж була там, — каже мені Герда.
— Ерна? Вона не моя приятелька. А з ким вона була?
Герда сміється.
— Яке тобі діло? Вона ж уже не твоя приятелька?
— Дуже велике, — відповідаю я. — Минає багато часу, поки людина перестане реагувати, навіть якщо вона реагує вже тільки механічно, як жаб'яча лапка на електричний струм. І аж як ти вже остаточно розлучишся з кимось, тебе починає цікавити все, що його стосується. Це один із парадоксів кохання.
— Ти надто багато думаєш. Це завжди шкодить.
— Він думає не так, як треба, — каже Георг. — У нього розум гальмує почуття, замість допомагати їм.
— Які ж ви, хлопці, страшенно розумні! — каже Герда. — А радості у вас хоч трохи є в житті?
Ми з Георгом перезираємося. Георг сміється. Я спантеличений.
— Думати — це й є для нас радість, — відповідаю я, хоч знаю, що кажу неправду.
— Ох, бідолахи ви! То принаймні хоч їжте як слід.
"Рейнгартсгаузенер" знов рятує нас. Едуард сам відкорковує пляшку і куштує вино. Він удає з себе знавця, що перевіряє, чи вино не тхне корком. Для цього він наливає собі повну чарку.
— Excellent![33]—вигукує він по-французькому і смакує вино, кліпаючи очима.
— Справжньому знавцеві, щоб покуштувати вино, досить кількох крапель, — зауважую я.
— А мені не досить. Та ще й такого вина. Я ж хочу вибрати вам найкраще!
Ми нічого не відповідаємо: у нас у запасі є ще козир. За Гердин і за наш обід ми заплатимо своїми невичерпними талонами.
Едуард наливає вино.
— Ви не почастуєте й мене чаркою? — нахабно питає він.
— Потім, — кажу я. — Ми питимемо не одну пляшку. Під час обіду ти заважаєш, бо за кожним шматком дивишся в рот, як пес.
— Тільки тоді, коли ви, як паразити, приходите зі своїми талонами.
Едуард витанцьовує довкола Герди, як учитель танців у школі, коли навчає дівчат вальсів.
Герда насилу стримується, щоб не засміятись. Я штовхаю її під столом ногою, і вона відразу розуміє, що ми готуємо для Едуарда.
— Кноблоху! — гримить раптом могутній командирський голос.
Едуард підстрибує, ніби йому хтось дав стусана в зад. За спиною в нього, невинно усміхаючись, стоїть Рене де ла Тур. Едуард ледве стримується, щоб не вилаятись.
— Завжди я попадаюся на це! — бурчить він.
— Не сердься, — кажу я. — Це в тобі промовляє справжня німецька кров. Найшляхетніша спадщина твоїх слухняних предків.
Дами вітаються, як два усміхнені поліцаї з карного розшуку.
— Яка гарна сукня, Гердо, — воркує Рене. — Шкода, що я не можу носити такої. Я надто тонка для цього фасону.
— Нічого, — відповідає Герда. — Мені теж торішня мода здається елегантнішою. А надто ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, що ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.
Я заглядаю під стіл. Рене справді взута в черевики з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній хист не використовують для якоїсь практичнішої мети — скажімо, в артилерії, щоб стежити за ворогом з прив'язаних аеростатів, чи для інших, таких самих культурних потреб.
Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений — весь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувію, — рудий чуб.
— Вино! — вигукує він. — Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь родини! Мене теж запрошуєте?
— Ми своє вино заробили не на біржі, як ти, паразите на тілі народу, — відповідаю я. — Проте з мадемуазель де ла Тур ми залюбки поділимося ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.
Мої слова викликають у Герди напад веселості. Тепер вона мене штовхає під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби двоє змовників.
— Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, — каже Герда. — Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.
Усе, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти відбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом — він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Герди-ного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Проте камінь і бетон довговічніші за людські діла й за самих людей.
— Чудове вино, — кажу я. — А яке воно стане через п'ять років!
— Старіше, — каже Віллі, що зовсім не розуміється на винах. — Принеси ще дві пляшки, Едуарде.
— Навіщо відразу дві? Вип'ємо одну, потім замовимо другу.
— Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай пляшку шампанського!
Едуард мчить, ніби підошви йому намащено салом.
— Що сталося, Віллі? — питає Рене. — Ти думаєш, що не доведеться купувати мені хутро, коли ти мене впоїш?
— Ти дістанеш своє хутро! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?
— Ні. Я більше люблю вино, ніж шампанське.
— Ти справді нічого не бачиш? Он там, третій столик за колоною! Щетинясте свиняче рило, підступні очі гієни й гострі курячі груди! Вбивця нашої юності!
Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру й відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії — постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас — він мружить у наш бік почервонілі очі. Тепер я розумію, навіщо Віллі замовив шампанське.
— Вистріли корком, Едуарде, і якнайгучніше! — наказує Віллі.
— Правила доброго тону цього не дозволяють.
— Шампанське п'ють не для того, щоб дотримуватись правил доброго тону, а щоб надати собі ваги.
Віллі бере в Едуарда пляшку і збовтує її. Корок вилітає з таким луском, ніби вистрілили з пістолета. На мить у залі западає тиша. Щетинясте свиняче рило витягається. Віллі стоїть біля столика на весь свій велетенський зріст і, тримаючи в правій руці пляшку, наливає келих за келихом. Шампанське піниться, чуб у Віллі полум'яніє, обличчя сяє. Він дивиться на Шімеля, нашого директора, і Шімель, як загіпнотизований, втуплює очі у Віллі.