Лунає дзвінок. Ізабелла лякається.
— Тобі час іти, — кажу я. — На тебе чекають.
— А ти підеш зі мною?
— Піду.
Ми рушаємо до будинку. Коли ми виходимо з алеї, нас огортає мокрий серпанок дрібного дощу. Вітер жене його короткими хвилями. Ізабелла тулиться до мене. Я дивлюся вниз на місто. Там нічого не видно. Туман і дощ відмежували нас від усього світу. Ніде не блимне світло, і ми зовсім самі. Ізабелла йде поряд зі мною, наче стала назавжди моєю, наче зовсім невагома, і мені знов здається, що вона й справді невагома, що для неї, як для постатей із казок і снів, існують свої закони, не такі, як у нашому буденному житті.
Ми зупиняємося біля дверей.
— Ходімо! — каже вона.
Я хитаю головою.
— Не можу. Сьогодні не можу.
Вона мовчки дивиться на мене, просто, ясно, без докору й розчарування, але щось у ній раптом наче гасне. Я опускаю очі. Мені стає тяжко на серці, ніби я вдарив дитину чи вбив ластівку.
— Сьогодні не можу, — знов кажу я. — Згодом. Завтра.
Вона мовчки обертається й заходить у вестибюль. Я бачу,
як вона разом із сестрою підіймається сходами, і зненацька мене охоплює таке почуття, наче я безповоротно втратив те, що знаходять тільки раз у житті.
Я збентежено переступаю з ноги на ногу. Що ж мені було робити? І як я міг знов так далеко зайти? Я ж не хотів цього. Проклятий дощ!
Я повільно рушаю до головного корпусу. Звідти виходить Верніке в білому халаті і з парасолем.
— Ви відвели пану Терговен?
— Відвів.
— Гаразд. Приділяйте й надалі їй трохи уваги. Відвідуйте її інколи навіть удень, якщо матимете час.
— Навіщо?
— На це я не можу відповісти вам, — мовить Верніке. — Але скажу, що, побувши з вами, вона стає спокійніша. Для неї це добре. Вистачить із вас такого пояснення?
— Вона вважає мене за когось іншого.
— Нічого. Для мене важливо не те, як почуваєте себе ви, а як почувають себе мої хворі.— Верніке підморгує мені.— Бодендік сьогодні хвалив вас.
— Невже? Для цього в нього не було аж ніяких підстав!
— Він запевняє, що ви повертаєтесь назад до сповіді й причастя.
— Що він вигадав! — кажу я, щиро обурений.
— Не зневажайте мудрості церкви! Вона — єдина диктатура, що протрималася два тисячоліття.
Я спускаюся до міста. Крізь дощ сивими пасмами пливе туман. 3 думки мені не сходить Ізабелла. Я покинув її напризволяще: так вона тепер думає, я знаю. Не треба було взагалі більше ходити туди, міркую я. Це тільки бентежить мене, а я й так не маю спокою. Але що було б, якби Ізабелли раптом не виявилось там? Хіба я не почував би себе так, наче втратив найважливіше, те, що ніколи не зможе постаріти, набриднути, стати буденним, бо ним ніколи не володієш?
Я підходжу до будинку шевця Карла Бріля. З майстерні, де підшивають підметки, чути звуки грамофона. Сьогодні мене запрошено сюди на вечір у чоловічому товаристві. Це один із тих славетних вечорів, на яких пані Бекман показує своє акробатичне мистецтво. Якусь мить я вагаюся — в мене зовсім нема того настрою, — та потім таки заходжу. Саме тому, що нема настрою.
Мене зустрічає хвиля тютюнового диму й духу пива. Карл Бріль підводиться і, ледь заточившись, обіймає мене. Він такий самий лисий, як і Георг Кроль. Зате має густі, колючі, немов у моржа, вуса.
— Ви прийшли саме вчасно, — каже він. — Ми вже побилися в заклад. Тільки треба кращої музики, ніж цей безглуздий грамофон. Може, заграєте вальс "Дунайські хвилі", га?
— Добре, заграю.
Піаніно вже перетягли до майстерні, де пришивають підошви в присутності замовника. Воно стоїть спереду від машин. Взуття і шкіру відсунуто вбік, скрізь, де можна, розставлено стільці й кілька крісел. Я бачу барильце пива і рядок порожніх уже пляшок з-під горілки. Друга батарея чекає на прилавку. А ще на прилавку лежить великий, обмотаний ватою цвях і біля нього — важкий шевський молоток.
Я тарабаню на піаніно вальс "Дунайські хвилі*. У хмарі чаду навколо мене тиняються, похитуючись, горілчані брати Карла Бріля. Вони вже всі добре нажлуктилися. Карл ставить на піаніно склянку пива й подвійну пайку горілки.
— Клара готується, — каже він. — Всього заклалися більше, як на три мільйони. Будемо сподіватися, що вона в найкращій формі, а то я майже збанкрутую. — Він підморгує мені.— Коли дійде до діла, заграйте щось запальне. Це її завжди дуже надихає. Вона страх як любить музику.
— Я заграю "Похід гладіаторів". А що, якби й я заклався на невелику суму?
Карл дивиться на мене.
— Любий пане Бодмере, — ображено каже він, — як же ви будете закладатися проти Клари? Хіба ви тоді змогли б переконливо заграти?
— Не проти неї. За неї. Чесний заклад.
— Скільки? — швидко питає Кдрл.
— Мізерні вісімдесят тисяч, — кажу я. — Це все, що я маю.
Карл хвильку міркує, тоді обертається до гостей.
— Може, хтось захоче закластися ще на вісімдесят тисяч? З нашим піаністом?
— Я закладаюся! — якийсь товстун виходить наперед, дістає пачку грошей з валізочки й ляскає ними по прилавку.
Я кладу поряд свої гроші й кажу:
— Хай мене береже злодійський бог. А то завтра мені доведеться тільки обідати.
— Ну, починаймо! — каже Карл Бріль.
Усім показують цвяха. Потім Карл підходить до стіни, приставляє до неї цвяха на рівні людського заду й на третину забиває його. Він добре замахується, але б'є не так дуже, як здається, коли дивитися на нього.
— Сидить глибоко й міцно, — каже він і вдає, ніби силкується витягти цвяха.
— А це ми зараз перевіримо.
Товстун, що заклався зі мною, виходить наперед. Він пробує цвяха й глузливо сміється.
— Карле, — каже він, — та я дмухну, і цей цвях випаде. Дай мені молоток.
— А ти спершу дмухни, та й побачиш.
Але товстун не дмухає. Він добре смикає цвяха, і той випадає.
— Рукою я можу забити цвяха в стіл по саму головку, — каже Карл. — А задом ні. Якщо ви ставите такі умови, то краще киньмо це діло.
Товстун не відповідає. Він бере молоток і забиває цвяха в іншому місці.
— Ось так, добре буде?
Карл Бріль пробує цвяха. Він стирчить зі стіни сантиметрів на шість-сім, не більше.
— Надто міцно сидить. Його й рукою не витягнеш.
— Або так, або ніяк, — каже товстун.
Карл іще раз пробує цвяха. Товстун кладе молоток на прилавок і не помічає, що кожного разу, коли Карл пробує, чи міцно сидить цвях, він його трохи розхитує.