Генріх Кроль зникає, Георг буквально випихає його з контори.
— Полощіть горло соляною кислотою! — гукаю я йому вслід. — Для людей вашої комплекції грип смертельний!
Георг зупиняється й сміється.
— Який я ідіот! — каже він. — Наче таких бовдурів можна чогось навчити!
— Звідки в тебе ця піжама? — питаю я. — Ти що, вступив до комуністичної партії?
Знадвору чути оплески. Це Ліза виявляє Георгові своє схвалення — досить-таки нелояльний жест щодо Вацека, переконаного націонал-соціаліста і майбутнього директора різниці. Георг кланяється, приклавши руку до серця.
— Іди лягай, — кажу я. — Ти бризкаєш потом, як водограй!
— Пітніти корисно! Поглянь на дощ! То пітніє небо. А он там навпроти — шматок життя в розхристаному халаті, з білими зубами, сповнений сміху! Що ми тут робимо? Чому ми не спалахуємо, як фейерверки? Коли б ми хоч раз по-справжньому зрозуміли, що таке життя, ми спалахнули б. Чому я торгую надгробками? Чому я не метеорит? Або не птах гриф, що ширяє над Голлівудом і викрадає з басейнів найвродливіших жінок? Чому ми повинні жити у Верденбрюці й зчиняти бійки в кав'ярні "Централь", замість лаштувати караван у Тімбукту і з носіями кольору червоного дерева вирушати у безкраї простори африканського сходу? Чому ми не тримаємо бордель у Йокогамі? Кажи! Мені необхідно знати це зараз же! Чому ми не плаваємо наввипередки з пурпуровими рибинками рожевими таїтянськими вечорами? Кажи!
Він бере пляшку хлібної горілки.
— Стривай, — озиваюсь я. — Є ще вино. Я його миттю підігрію на спиртівці. Ніякої горілки ти тепер не питимеш! У тебе гарячка! Треба пити підігріте червоне вино з прянощами Індії та Зондських островів!
— Гаразд! Грій. Але чому ми самі не на островах Надії і не спимо з жінками, які пахнуть корицею і очі в яких стають білими, коли ми їх запліднюємо під Південним хрестом і вони кричать, мов папуги й тигри? Кажи!
В сутінках контори синє полум'я спиртівки блимає, як голубий вогник пригод. Дощ шумить, як море.
— Ми пливемо, капітане, — кажу я і добре ковтаю горілки, щоб наздогнати Георга. — Каравела саме поминає Санта-Крус, Лісабон і Золотий Берег. Рабині араба Мухаммеда бен Гассана бен Вацека визирають зі своїх кают і махають нам руками. Ось ваш кальян!
Я даю Георгові сигару з коробки, яку ми тримаємо для своїх найкращих агентів. Він запалює її і пускає в повітря
бездоганно рівні кільця диму. На його піжамі проступають темні плями поту.
— Ми пливемо, — каже він. — Але чому ми ще не там?
— Ми там. Люди завжди і всюди там. Час — це омана. Ось у чому полягає таємниця життя. Ми тільки не знаємо цього. І завжди намагаємось кудись прибути.
— А чому ми не знаємо цього? — питає Георг.
— Час, простір і закон причинності — це покривало Майї, що заважає нам бачити безмежну далину.
— Чому?
— Це ті бичі, з допомогою яких бог не дає нам зрівнятися з ним. Цими бичами він проганяє нас крізь ліс ілюзій і через трагедію дуалізму.
— Якого дуалізму?
— Дуалізму людського "я" і світу. Буття і життя. Об'єкт і суб'єкт уже не складають собою єдності. А наслідок — народження і смерть. Ланцюг гримить. Хто розірве його, той розірве й коло народження і смерті. Спробуймо, раббі Кролю!
Вино парує. Воно пахне гвоздикою й цитриною. Я додаю до нього цукру, і ми п'ємо. По той бік бухти, з каюти рабовласницького судна, що належить Мухаммедові бен Гассану бен Юсуфові бен Вацеку, нам аплодують. Ми вклоняємось і ставимо чарки на стіл.
— Виходить, ми безсмертні? — гостро й нетерпляче питає Георг.
— Тільки гіпотетично, — відповідаю я. — В теорії, бо "безсмертний" — антитеза до "смертний", отже, це вже половина дуалізму. Тільки як цілком спадає покривало Майї, дуалізм летить під три чорти. Тоді стаєш самим собою, а не суб'єктом і об'єктом, — вони зливаються в одне, і всі запитання відпадають.
— Цього не досить!
— А що ще?
— Ми є, і годі.
— Знову ж таки частина пари: ти є, тебе немає. Однаково дуалізм, капітане! Нам треба якось вийти з нього!
— Як? Не встигнеш розтулити рота, як уже заплутався в якійсь іншій парі понять. Так далі тривати не може! Чи ми повинні оніміти?
— Це було б протилежністю до "не оніміти".
— Прокляття! Знов пастка. Що ж робити, штурмане?
Я мовчки підіймаю чарку. У вині спалахують червоні відблиски. Я показую на струмені дощу і беру з-поміж взірців каменів шматок граніту. Потім показую на Лізу, на відблиск у чарці — найскороминущіше в світі, на граніт — найстійкіше в світі, відсовую чарку й камінь убік і заплющую очі. По спині в мене раптом пробігають мурашки. Може, ми несвідомо напали на слід? Може, ми, п'яні, знайшли якийсь магічний ключ? Де раптом ділася кімната? Полинула у всесвіт? Де наша планета? Може, вже поминає Плеяди? А де червоний відблиск серця? Може, став Полярною зіркою, віссю і центром водночас?
Бурхливі оплески з того боку вулиці. Я розплющую очі. Якусь мить я не відчуваю перспективи. Все пласке й округле, далеке й близьке водночас і не має назви. Потім усе Еихором повертається на своє місце, завмирає і знов стає тим, чим воно є згідно зі своєю назвою. Коли вже таке було? А було колись! Я звідкись про це знаю, але ніяк не пригадаю звідки.
Ліза вимахує пляшкою шоколадного лікеру. Тієї миті на дверях дзеленькає дзвінок. Ми квапливо даємо Лізі знак і зачиняємо вікно. Перш ніж Георг устигає зникнути, відчиняються двері і входить Ліберман, грабар міського кладовища, міцний вісімдесятирічний дідуган. Він кидає погляд на спиртівку, глінтвейн та Георгову піжаму й хрипить.
— День народження?
— Грип, — відповідає Георг.
— Вітаю!
— З чим тут вітати?
— Грип сприяє нашій справі. Я бачу по кладовищі, Набагато більше покійників.
— Пане Лібермане, — кажу я грабареві, якого у вісімдесят років ніякий грип не бере, — ми говоримо не про спра* ву. В пана Кроля важкий приступ космічного грипу, з яким ми оце героїчно змагаємося. Вам теж дати чарку ліків?
— Я п'ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.
— Ми маємо й горілку.
Я наливаю йому повну чарку. Він надпиває її, потім бере свій наплечник і витягає з нього чотири форелі, загорнуті У великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.
— Подарунок, — каже Ліберман.