Писар сміється.
— Гроші всім потрібні.
Дебелінг підморгує йому й наливає горілки.
— Краще випиймо.
На свято запросив нас не він, а Волькенштайн, що не думає про нікчемні папірці. Дебелінг волів би, щоб ми взагалі не приїздили або щоб принаймні з'явився тільки Генріх Кроль. З ним легко було б упоратись.
— Ми домовились, що гроші будуть сплачені під час освячення пам'ятника, — каже Георг.
Дебелінг байдуже знизує плечима:
— Та це ж майже однаково — чи зараз, чи другого тижня. Аби вам скрізь так швидко платили…
— І платять. Без грошей ми нічого не даємо.
— Ну, а цього разу дали. За ваше здоров'я!
Від горілки ми не відмовляємося. Дебелінг підморгує писареві, що захоплено дивиться на нього.
— Добра горілка, — кажу я.
— Ще по одній? — питає писар.
— А чому ж не випити.
Писар наливає. Ми п'ємо.
— Отже, другого тижня, — каже Дебелінг.
— Отже, сьогодні,— відповідає Георг. — Де гроші?
Дебелінг ображений. Ми пили його горілку, курили сигари й після цього далі вимагаємо грошей. Так не роблять.
— Другого тижня, — каже він. — Ще по чарці на прощання?
— Чому не випити?
Дебелінг і писар жвавішають. Вони думають, що перемогли нас. Я виглядаю у вікно. Там, ніби картина в рамі, вимальовується краєвид, осяяний вечірнім сонцем: брама, дуб, а далі — неосяжні мирні поля, місцями золотаві, місцями ніжно-зелені. "Чого ми тут лаємося? — думаю я. — Хіба це не саме життя — золоте, зелене й тихе в рівномірному подиху пір року? На що ми обернули його?"
— Дуже прикро, — чую я Георгів голос, — але ми змушені наполягати на цьому. Ви знаєте, що другого тижня гроші ще більше знеціняться. Ми й так уже втратили на вашому замовленні. Все це тяглося на три тижні довше, ніж ми сподівалися.
Староста хитро позирає на нього.
— Ну, то ще один тиждень не матиме великого значення.
Раптом горбатий писар питає писклявим голосом:
— А що ви зробите, коли не одержите грошей? Ви ж не зможете забрати з собою пам'ятника.
— А чому б і ні? — встряю я. — Нас тут четверо, і між нами є скульптор. Ми легко зможемо взяти орлів, а якщо буде треба, то й лева. Наші робіники прибудуть сюди за дві години.
Писар усміхається.
— І ви думаєте, що вам пощастить забрати пам'ятника, якого вже освячено? У Вюстрінгені кілька тисяч жителів.
— І майор Волькенштайн, і спілка ветеранів, — додає староста. — Всі вони палкі патріоти.
— А коли б ви навіть і спробували, то після цього не продали б у нас більше жодного надгробка.
Писар уже посміхається з неприхованим глумом.
— Ще по чарці? — питає Дебелінг і теж посміхається.
Ми попали в пастку. Нічого не вдієш.
Тієї миті ми бачимо, що подвір'ям біжить якийсь чоловік.
— Пане старосто! — гукає він у вікно. — Ходіть швидше! Біда!
— Що там таке?
— Та з Бесте! Вони того столяра… Вони хотіли зняти прапор, і тоді все й сталося!
— Що? Бесте стріляв? Проклятий соціалісті
— Ні! Бесте… Його поранено…
— І більше нічого?
— Ні. Тільки Бесте…
Обличчя Дебелінга прояснюється.
— Он що! То чого ж ви зчиняєте такий гвалт?
— Він не може встати. З рота йде кров.
— Мабуть, дістав як слід по нахабній пиці,— каже горбатий писар. — Хай би не дратував людей! Зараз ідемо. Все треба робити спокійно.
— Ви мені вибачте, — з гідністю звертається до нас Дебелінг, — але я особа офіційна й мушу з'ясувати, що там було. Розрахунки доведеться відкласти.
Упевнений, що тепер остаточно спекався нас, він надягає сюртук. Ми виходимо разом із ним на вулицю. Він не дуже поспішає. І ми знаємо, чому. Коли він прибуде, люди вже не зможуть пригадати, хто саме бив столяра. Так воно вже ведеться.
Бесте лежить у тісних сінях свого будинку. Біля нього валяється роздертий прапор республіки. Перед будинком стоїть купка людей. Із залізної гвардії не видно нікого.
— Що тут сталося? — питає Дебелінг поліцая, що стоїть біля дверей із нотатником у руці.
Поліцай починає доповідати.
— А ви при цьому були? — перебиває його Дебелінг.
— Ні. Мене покликано потім.
— Гаразд. Отже, ви нічого не знаєте. Хто був при цьому?
Люди мовчать.
— Ви не посилаєте по лікаря? — питає Георг.
Дебелінг сердито поглядає на нього.
— Хіба це необхідно? Трохи води…
— Необхідно. Він помирає.
Дебелінг швидко обертається й нахиляється над Бесте.
— Помирає?
— Помирає. Стікає кров'ю. А крім того, може, ще й кістки поламані. Таке враження, що його скинули зі сходів.
Дебелінг міряє Георга Кроля довгим поглядом.
— Поки що це тільки ваше припущення, пане Кролю, не більше. Стан Бесте визначить окружний лікар.
— А хіба сюди, до нього, не покличуть лікаря?
— Це вже дозвольте вирішувати мені. Поки що я тут староста, а не ви. Поїдьте до доктора Бредіуса, — звертається він до двох хлопців з велосипедами. — Скажіть, що трапився нещасний випадок.
Ми чекаємо. На одному з велосипедів прибуває Бредіус. Він зіскакує на землю, заходить до сіней і нахиляється над столяром.
— Він помер, — каже лікар, підводячись.
— Помер?
— Так, помер. Це Бесте, правда ж? Той, у кого прострілена легеня?
Староста розгублено киває головою.
— Так, Бесте. Про те, що в нього була прострілена легеня, я не знав. Може, це з переляку… В нього було слабке серце…
— З переляку не стікають кров'ю, — сухо каже Бредіус. — Що тут сталося?
— От ми саме й з'ясовуємо це. Прошу залишитись тільки тим, хто буде свідчити. — Він дивиться на нас із Георгом.
— Ми ще повернемося, — кажу я.
Разом із нами йдуть майже всі люди, які стояли біля будинку. Мало буде свідків.
Ми сидимо в "Нижньосаксонському дворі". Я давно не бачив Георга таким розлюченим. Заходить молодий робітник і сідає біля нас.
— Ви там були? — питає Георг.
— Я був при тому, як Волькенштайн підбурював людей зірвати прапор. "Стерти ганебну пляму", — казав він.
— А сам Волькенштайн брав участь у нападі?
— Ні.
— Ну звичайно! А решта?
— До Бесте вдерлася ціла зграя. Усі були п'яні.
— А потім?
— Мені здається, що Бесте почав оборонятися. Вони, звичайно, не хотіли його зовсім добити. А вийшло так, що добили. Бесте намагався втримати прапор, і тоді вони скинули його зі сходів. Може, ще й кілька разів надто сильно вдарили в спину. Адже п'яний не відчуває своєї сили. Але вбивати його вони не думали.
— Що, хотіли тільки провчити?