— Штаб-квартира фірми "Кроль і сини"! Стежимо за ворогом. Підозрілий рух військових частин у районі різника Вацека.
— Ага, — киває Георг. — Ліза робить ранкову гімнастику. Вільно, єфрейторе Бодмере! Чому ви не носите зранку шори, як кінь литавриста кавалерійського оркестру, щоб зберегти свою доброчесність? Хіба ви не знаєте трьох найцінніших речей у житті?
— Як же мені їх знати, пане верховний прокуроре, коли я ще й самого життя не бачив?
— Доброчесність, наївність і молодість, — проголошує Георг. — Хто раз утратив їх, то вже назавжди. А що може бути безнадійніше за досвід, старість і холодний розум?
— Бідність, хвороба й самотність, — заперечую я і стаю вільно.
— Це просто інші назви досвіду, старості й розуму, що збився на манівці.
Георг виймає в мене з рота сигару, якусь мить розглядає її і визначає, як колекціонер метелика:
— Здобич із заводу металевих виробів.
Потім виймає з кишені гарно обкурений золотисто-брунатний мундштук із морської пінки, застромлює в нього сигару і затягується нею сам.
— Я не маю нічого проти конфіскації сигари, — кажу я. — Це грубе насильство, та на щось інше ти, колишній унтер-офіцер, і не здатний. Але навіщо тобі мундштук? Я ж не сифілітик.
— А я не гомосексуаліст.
— Георгу, — зауважую я, — на війні ти моєю ложкою їв гороховий суп, коли мені щастило вкрасти його на кухні. А ложку я носив за брудною халявою і ніколи не мив.
Георг розглядає попіл із сигари — білий, як сніг.
— Війна скінчилася чотири з половиною роки тому, — повчально каже він. — Тоді безмежне лихо зробило нас людьми. Сьогодні ж безсоромна гонитва за власністю знов перетворила нас на розбійників. І, щоб замаскувати це, нам тепер потрібен лоск. Ergo! [23] Але чи не знайдеться в тебе ще однієї бразільської? Завод металевих виробів ніколи не пробує підкупити чужих службовців тільки однією сигарою.
Я дістаю з шухляди другу сигару й віддаю Георгові.
— І все ж мені здається, що розум, досвід і старість на щось таки придатні,— кажу я.
Георг посміхається і дає мені за неї пачку сигарет, у якій шести штук не вистачає.
— А що було ще? — питає він.
— Нічого. Жодного клієнта. Але я змушений негайно просити в тебе підвищення платні.
— Знов? Адже тобі її тільки вчора підвищилиі
— Не вчора, а сьогодні вранці, о дев'ятій годині. На якихось там мізерних вісім тисяч марок. О дев'ятій годині ранку вони все-таки чогось були варті. Та відтоді курс долара піднявся знов, і я, замість того щоб купити нову краватку, можу лише придбати за них пляшку дешевого вина. А мені потрібна краватка.
— Скільки ж тепер коштує долар?
— Сьогодні опівдні коштував тридцять шість тисяч марок. А вранці ще тільки тридцять тисяч.
Георг Кроль оглядає сигару.
— Тридцять шість тисяч! Просто якесь божевілля! Чим усе це скінчиться?
— Загальним банкрутством, пане фельдмаршале, — відповідаю я. — Та поки що нам треба жити. Ти приніс гроші?
— Тільки маленьку валізку на сьогодні й на завтра на ранок. Асигнації по десять тисяч, по тисячі й навіть кілька пачок любих старих сотень. Десь фунтів з п'ять паперових грошей. Гроші знецінюються так швидко, що державний банк не встигає їх друкувати. Банкноти в сто тисяч марок з'явилися тільки два тижні тому, а вже, видно, доведеться друкувати папірці в мільйон марок. Коли ми дійдемо до мільярдів?
— Якщо так триватиме далі, то за кілька місяців.
— Боже мій! — зітхає Георг. — Де та чудова спокійна пора тисяча дев'ятсот двадцять другого року? Тоді за рік курс долара піднявся тільки з двохсот п'ятдесяти до десяти тисяч марок. А про двадцять перший рік нічого й казати — тоді долар піднявся всього на якихось нещасних триста відсотків.
Я визираю у вікно, що виходить на вулицю. Ліза тепер стоїть у шовковому халаті, розмальованому папугами. Вона повісила дзеркало на дужку вікна й розчісує свою гриву.
— Глянь-но сюди, — гірко кажу я. — Вона не сіє, не жне, а проте отець небесний годує її. Цього халата вчора ще не було. Шовк цілими метрами! А я не можу нашкрябати грошей навіть на краватку.
Георг усміхається.
— Ти — скромна жертва доби, а Ліза, навпаки, пливе під усіма вітрилами по хвилях інфляції. Вона — Єлена Прекрасна спекулянтів. На надгробках тепер не розбагатієш, сину мій. Чому б тобі не перейти на торгівлю оселедцями чи акціями, як твій приятель Віллі?
— Тому, що я сентиментальний філософ і залишусь вірний надгробкам. То як же з підвищенням платні? Філософам також доводиться робити деякі витрати на гардероб.
— Ти не можеш купити краватку завтра?
— Завтра неділя, і вона мені буде потрібна.
Георг приносить із передпокою валізку з грошима, дістає дві пачки банкнот і кидає мені.
— Вистачить?
Я бачу, що в пачках здебільшого сотні.
— Дай ще з півкіло цих шпалер, — кажу я. — Тут щонайбільше п'ять тисяч. Спекулянти-католики в неділю під час служби божої кладуть стільки на тацю, та ще й соромляться, що вони такі скупі.
Георг шкрябає свій лисий череп — атавістичний рух, що не має ніякого глузду. Потім простягає мені третю пачку.
— Слава богу, що завтра неділя, — каже він. — Курс долара не підніметься. Єдиний день на тиждень інфляція стоїть на місці. Напевне, богові й на думку таке не спадало, коли він створював неділю.
— А в якому, власне, ми становищі? — питаю я. — Чи ми збанкрутували, чи справи наші йдуть блискуче?
Георг глибоко затягується сигарою.
— Я гадаю, що сьогодні в Німеччині ніхто не знає, в якому він становищі. Навіть всемогутній Стіннес не знає. Ті, хто збирав гроші, звичайно, збанкрутували. Робітники й службовці теж. І більшість дрібних торговців, хоч вони про це ще самі не знають. Блискуче справи йдуть лише в тих, хто має валюту, акції та великі реальні цінності. Отже, не в нас. Ну як, просвітив я тебе?
— Реальні цінності? — Я виглядаю в садок, де стоїть наша продукція. — У нас їх справді небагато. Переважно надгробки з пісковику й чавуну, а мармуру й граніту зовсім мало. Та й те, що є, твій брат продає із збитком. Може, найкраще було б зовсім нічого не продавати, га?
Георгові немає потреби відповідати. Знадвору долинає дзвінок велосипеда, і за мить хтось уже підіймається старими сходами. Чути владне покашлювання. Це Генріх Кроль молодший, другий власник фірми, з яким ми вічно маємо клопіт.