— Ви знаєте, що з Танею, мамо?
— Знаю, сину. Не воскресиш її більше. Заспокойся. Коли б не було горя, не було б і радості. А живий хай про живе гадає.
Син не чув слів матері, але почував, як голос її заспокоює, колише, як колись у дитинстві.
— Ти, може, випив би чого? Є арака свіжа, і вина я купила для тебе. Може, вип'єш, і легше стане. Вино не раз заспокоювало тебе.
Стара пішла до шафи і видобула з закутка пляшку вина. Там була приготовлена заздалегідь склянка.
Темір випив три склянки одну по одній, без перепочинку.
Через кілька хвилин, здавалося, заспокоївся. Нова думка вселилась в його мозок і привела до рівноваги.
— Я, мабуть, поїду, мамо,— сказав хрипло.
— Куди, сину?
— Не знаю. Може, до Бійська, а може, ще далі. Мені треба заспокоїтись. Тут я не зможу знайти спокою.
Стара недовірливо глянула на сина.
— Це добра думка. Поїдеш, побачиш людей, забудеш...
— Тільки ви нікому про це ані слова. Дайте коневі їсти. Я вранці вирушу. Про мене не турбуйтесь, я повернусь через кілька днів.
Випорожнивши цілу пляшку, Темір почув, як голова тяжіє і злипаються очі. Фізична праця, недоспані ночі, моральні переживання, збившись докупи, перемогли.
— Я піду спати,— сказав він, встаючи з крісла і заточуючись.
Стара мати повела його, стомленого, до ліжка. Помогла роззутись, роздягтись і поклала спати, як багато років тому, коли він був маленькою дитиною. Стояла над ним і молилась. А коли переконалась, що він справді спить, тихенько погасила світло і вийшла з хати. Тепер вона трохи заспокоїлась.
"Завтра він буде інший,— думала стара, йдучи до своєї юрти.— Сон — найкращий лікар на такі болі. Сон і час. їх два! Скільки-то лиха посилає життя! Лиха і радості! Усього є в цьому житті. А гарне воно, шкода, що таке коротке. Може, смерть вже гострить косу на горах? Хто її знає?!"
Вона втерла якусь заблукану сльозину і глянула на місяць, що ховався вже за горами на спочинок.
— І ти йдеш спати? Ти все молодий!
Стара Тібан відкинула всі сумні думки і всміхнулась до місяця сльозавими очима, а місяць їй відповів останнім промінчиком.
Якось незабаром після дощів і повені повіяли з півночі на весь Алтай буйні вітри, несучи на своїх незримих крилах холодний, смертельний подих зими. Ріка, що недавно затопила була стільки аїлів і ревом та величчю наганяла жах на Алтай, впала, зменшилась до невпізнання, а на широких долинах, де стояли аїли, а потім бушували її хвилі, лежали на піску тоненькі пластівці льоду, як свідки недавньої катастрофи. Розбиваючи їх, алтайці будували нові, нехитрі житла, бо зима йшла швидкими кроками. За кілька днів замулену, замерзлу долину вкрили знов юрти, що били у вічі білиною, свіжістю тесаних колод і виглядали, як стіжки поскладаних жердок. Школа, де вчила колись Таня, знов почала працювати, а на місце Тані прибув із Улали вчитель.
В аїлі було тихо і сумно. Вода позносила у людей сіно, худобу, у багатьох мешканців позабирали хатній скарб, припаси їжі на зиму, і народ стояв перед загрозою голоду. У села приїжджала вже двічі комісія зі столиці, підраховуючи шкоди, вчинені повінню, і обіцяла матеріальну допомогу від уряду. Це трохи заспокоїло народ, і він, сидячи в юртах, покірно і тихо чекав реалізації обіцянок, запровадження їх у життя.
Ніхто не вийшов цього року на лісові промисли. Дрібний звір кудись подався у непрохідну тайгу. Вигнили кедрові горішки, найважливіший рід промислу, який щороку збагачував хоч небагатьох.
І ще одне нещастя загрожувало селам. На горах з'явились у великій кількості вовки. Вони ходили цілими зграями, нападали серед білого дня на села, на очах у жителів роздирали овець і собак. Цілими ночами довкола сіл горіли вогнища, щоб відстрашувати від жител небажаних і грізних гостей. Біля вогнищ вартували люди. Цілими ночами велись тут, щоб скоротити час, довгі балачки, а зводились вони, звичайно, до пережитих нещасть, що впали останнім часом на Алтай. Нерідко заходили до вогнищ уночі чужі перехожі, щоб погрітись, за звичаєм, пересидіти до ранку, з вартовими обговорити їхнє важке становище та розповісти про своє.
Одного разу до великого вогнища, де сиділо троє вартових, заїхав чоловік, якого на селі не знали і ніколи не бачили. З вигляду був схожий більше на монгола, ніж на алтайця, але говорив по-алтайському добре. Чоловік був, видно, дуже розумний, бо, хоч нетутешній, знав докладно всі нещастя, що спіткали їхній аїл, і пояснював причини нещасть. Говорив по-вченому, і всі його слухали.
— Занепад віри серед алтайців,— сказав чоловік,— це причина нещасть і кар божих. Занепала віра серед старих і молоді. За це карають боги народ і будуть карати. Розгніваних богів можна зласкавити жертвами, а їх не приносять. Ваш аїл покарали боги за кама Натруса і покарали найтяжче. Чого вода не залила Чемала? Чому не залила інших аїлів, а тільки ваш? Бо ви піддались злим нашіптуванням, серед вас були зрадники, що запродались і видали його. Він не вмер, бо дух його невмирущий. Він живе у над алтайських сферах і звідтам посилає на вас нещастя. Він послав повінь, що знесла ваші житла і достатки. Він наслав на вас вовків, щоб забрати вам рештки худоби. Він зішле голод, а навесні пошесть на людей і худобу, що витримає зиму. Хто у вас тепер знайдеться такий, щоб захистив вас перед духами? Нема такого.
Люди прислухались до похмурих його віщувань, до погроз.
— Нема,— кивали вони головами.— Той умів підніматись і на п'яту сферу, він розумів усіх духів.
— У вас голод уже тепер,— продовжував прише-лець.— Що ж ви будете робити, як зима прийде?
— Радянська влада поможе,— сказав молодий парубок несміливо. Решта недовірливо мовчала.
— Не вірте,—сказав, зло посміхаючись, прише-лець.— Ніхто вам не поможе. Тепер усюди голод.— А потім тихо, ніби про себе: — В Уймоні люди повстали, побили комісарів, спалили аймацьку Раду. Люди не витримали і повстали.
Пришелець навіть не подивився, яке враження справили його слова на присутніх. Видобувши з-за халяви люльку, він старанно почав набивати ЇЇ зеленим самосадом.
— Я був колись в Уймоні,— сказав старий вартовий.— Далеко звідси.
Решта вартових мовчала. Ніхто не вдумувався у значення слів пришельця. Кого могло цікавити те, що роблять люди в Уймоні, коли ніхто їх не бачив? Кожний думав про себе, свою сім'ю, свою худобу, про те, що не буде чим годувати її взимку, і кожний бачив привид голоду, що витав над Алтаєм.