Батьки Тані опустили голови додолу, а на їхніх обличчях швидко почав малювати свої темні узори смуток.
Смирнов пожалів, що сказав таке. Попереднього веселого настрою уже не можна було відновити. Він встав і почав прощатись.
— Чи побачимось ще коли? — спитав Іван Макарович.
У Смирнова тьохнуло серце. Йому здалось раптом, що вже ніколи цих людей не побачить. Чому? — він не міг пояснити.
— На той рік, як живий буду,— приїду,— сказав, роблено посміхаючись, бо і в його душу закрався той всевладний смуток, що опанував раптом цих двох добрих людей. — За зиму упорядкую зібраний матеріал, може, книжечку напишу про партизанський рух на гАлтаї; хочу написати історію вашого народу, Іване Макаровичу, а для цього треба буде не раз приїхати. Отже, до побачення, друзі!
Його не затримували більше, і він вийшов. Іван Макарович провів його до воріт. Вернувшись, застав дружину в сльозах. Щоб не заважати їй, мовчки перейшов У Другу кімнату. Він вірив, що плач може принести полегшення.
Страшній, нечуваній негоді, здавалося, не буде кінця. Уже місяць, як щодня лили дощі, казився на горах вітер, шуміли води, бушувала Катунь. Алтайці висували голови з юрт і з жахом поглядали на небо. Гір не видно було. На них зависла, неначе з неба кинута, велетенська сіра губка. На неї немов натискав х;тось згори, і вона виливала на землю море води. Вітер шарпав губку, роздирав її на шматки, і тоді з-поміж продертих сірих клаптів показувались гори, але тільки на мить, бо розірвані щматки зливалися знов, як гумові, і закривали гори і світ.
— За кама мстить Ерлік,— говорили, похнюпившись, діди.— Він не подарує його смерті.
— Кінець світу надходить,— підтримували баби. Як довго вони живуть, не пам'ятають такого.
— Це ще не все,— казали залякані.— Ще інші кари зішле Ерлік. Катунь сердиться. Щодня прибуває вода.
Рев Катуні глушив слова, зливався з шумом вітру, і долина стогнала. В аїлі було пусто, мертвр. Народ не виходив із юрт, гуртуючись біля вогню, обмірковував важке становище.
— Сіно гниє, чим будемо годуватда худобу? Тепер без кама боги зішлють заразу на худобу і коні, а потім і люди помруть, бо хто вилікує, хто поможе?..
Це були найболючіші питання. Про них говорили в кожній юрті.
Таня вже два дні жила у свого діда, старого тульч^. По від'їзді Теміра вона боялась сама залишатись $і Своїми думками, що зливними хмарами висіли над її головою. А для стареньких це були радісні дні. Вони не знали, як догодити своїй єдиній, любимій внучці.
Таня лежала на шкурах і сумно дивилась на потріскуючий вогонь, слухала жалібне виття вітру. Біля неї сиділа її бабуня. Сиділа мовчки, задовольняючись самою близькістю внучки. Дідусь — навпроти, з люлькою в зубах, докидав до вогню свіжих полін, і снопи іскор летіли вгору, через чорний отвір.
У просторій шестикутній юрті було тихо, тільки вогнище весело потріскувало і чути було, як дід смоктав люльку. Від діда падала чорна тінь на криві стіни. Від тремтливих язиків полум'я коливалась велика згорблена тінь, витанцьовуючи якийсь старечий божевільний танок. Тінь прикувала до себе увагу Тані. І коли вона дивилась на неї, то їй аж наче переставала боліти голова. Дивна тінь. Що вона тільки не виробляла? Танцювала по шкіряних мішках із сиром, хиталась, кивала головою, зачіпала божків, що висіли в кутку, і дерев'яні божки шкірили зуби з утіхи чи з люті.
Дідусь докинув дров, полум'я на хвилинку погасло, і тінь зникла. З вогнища пішли вгору клуби синього диму. Але це не був звичайний дим. Таня бачила, що кожний клубок набирає дивачних форм, потворних обрисів, рукатих, ногатих, зі страшними головами, свинячими, собачими. Потвори немов десь бачені, страшенно знайомі...
Блиснули знов вогники з-поміж полін, малі, червоні, лизнули поліна, і Таня побачила поміж потворами себе. Не було сумніву, що це вона. Вона ясно бачить, як вогняні язики лижуть її одяг, тіло... Але то не язики, то червоні руки потвор. Так. Це теж ясно. Вони впіймали її і затягають у вогонь. Очі Тані розширились: вона побачила, що нещасній жертві нема рятунку. Ось вона вже хилиться, хилиться і раптом... падає. Сніп іскор бухає в небо. Таня скрикує. У хаті тихо, і голос різко б'ється об стіни.
— Що з тобою? — здригаються разом дід і баба і дивляться злякано на внучку.
Таня? засоромлена, червона, вмита холодним потом, сідає. Привид зникає. Тільки серце биться часто-часто.
Нічого. Вона, мабуть, заснула, бо таке щось приверзлося.
— Ти дивилась,— каже дід упевнено,— ти не спала, я бачив.
Може, й так, вона не знає, що з нею.
— Ти, може, хвора? — турбується баба.— Ти засни, ляж, доню, я накрию тебе, буде тепло. Ляж, дитинко.
А потім думає:
"Як заслабне, нема кому рятувати".
Але Таня не хоче спати. Ні, ні, вона не хоче і не засне нізащо. За весь час свого перебування тут вона тільки раз спала спокійно, тоді, коли доктор сидів коло неї. Вона пригадує. Тоді вона виспалась за всі дні.
Таня чує, що треба заспокоїти старих. Щось конче треба сказати. Вона бачить, як вони стурбувались.
— Мені тоскно,— каже Таня,— Так тоскно, дідуню. Ви колись грали мені, розказували про минуле, а тепер давно вже нічого не кажете. Чому ви так, дідуню?
Дід захвилювався. Коли б він знав був, що це поможе. Він завжди готов. Він не знав, що Таня любить слухати. Сто разів він готовий кинутись у вогонь для неї, щоб тільки заспокоїти її.
— Заграй, розкажи що, дідуню.
Дід не дає себе просити. Він знімає з кілка тобшур і настроює його дві струни. Бабуня з любов'ю поглядає на свого старого друга.
— Старий він уже, забув розказувати,— мовить вона, ледь всміхаючись зморщеними губами,— Колись замолоду, коли ще голос був, тоді послухала б...— І очі блиснули в баби.— У юрті люди не вміщались. Скільки їх було, сиділи, як мертві, так слухали! Люльки їм гасли в ротах, а ніхто не наважувався ворухнутись. Такий був дід! А тепер пропало, тепер не той став.
У голосі її і гордість за свого чоловіка, і тяжкий смуток.
— Старість,— каже дід, розуміючи смуток дружину— старість. Думав, онукам перекажу те, що діди навчили. Не дав бог онуків.
— А я, дідуню? — питає тихо Таня.
— Ти — дівчина.
Цим словом усе сказано. Доводити дідові, що дівчина також людина, хоч вона найулюбленіша, було б даремно,