— А нащо ж вони спалили будинки, добро народне, вони ж хотіли школу спалити і позбавити сотні дітей змоги вчитись, вони спалили майстерні, де вчились діти алтайців, будинок, де вони мешкали. Не скажете, чого це так?
— Не знаю,— бурюнгув алтаєць.
— А не знаєте, хто це зробив? Хто брав участь у тому чорному ділі?
— Не знаю,— глухо відповів алтаєць і встав з лави, немов припиняючи тим дальші дискусії.
— Ви заарештовані,— сказав несподівано слідчий. Один міліціонер устав з лави і підійшов до діда.
— За віщо? — схопився старий.
— Це ми вам потім скажемо. Відведіть його до другої кімнати,— сказав до міліціонера слідчий,— а ми допитаємо ще декого.
— Хто він? — спитав слідчий у секретаря алмай-цької Ради, як тільки алтаєць вийшов.
— Наш місцевий житель. Він сюди заходив лаятись за неправильно призначений податок. Син його — колишній бандит, що воював колись із Кайгородовим проти червоних. Може, чули? Тріш його ім'я. Чоловік не дурний і спритний. Йому пальця в рота не клади.
— Пошліть негайно за сином! — розпорядився слідчий.
Тількй-но секретар вийшов надвір, щоб послати за Трішем, як до кімнати ввійшли інженер і художник. За ними послали раніш.
Слідчий радісно привітався з ними і просив сідати.
— Чув про ваші подвиги,— сказав він весело. Інженер приязно усміхнувся.
— Це маестро робив чудеса,— показав він на художника.
— Обидва герої,— поспішив Іван Макарович.— їм ми завдячуємо, що вціліла школа.
— Але, мабуть, і пожежею нам завдячуєте? — спитав інженер.
— Чому? — здивувався слідчий.
— Ясно чому! Не було б тут нас — не було б і пожежі.
— Ну, знаєте, це так само, якби хто сказав, що коли б не було сірника — не було б і вогню. Ні, це не те. Усе треба віднести на карб некультурності нашій,— боронив їх Іван Макарович.—Люди не розуміють, що ви хотіли добро зробити. Багато ще тут праці треба, щоб вони усвідомили значення нашої роботи.
— Я думаю,— почав слідчий,— що тут звичайна контрреволюційна робота. Тут ясно видно чиюсь агітацію. Не може ж бути, щоб у всіх зародилась зразу одна думка. Те, що казав той заарештований алтаєць, повторюють усі на території цієї країни. Це я чув при першому слідстві у справі доктора Теміра.
При слові "Темір" художник здригнувся, але цього не помітив ніхто, крім інженера.
— Я гадаю, що підпал зробив не чемалець,— сказав слідчий, запалюючи цигарку.— Як ви вважаєте? — моргнув він на інженера.
Тут важко було сказати, чиї здогадки правдивіші. Інженер погоджувався із слідчим, але не зовсім. Він певний був, наприклад, що підпалом керував хтось із Чемала. І за це він міг голову дати. Йому, як не тутешньому мешканцеві, важко сказати, хто саме, але що такий чоловік тут є, нема сумніву.
Слідчий дивився на Івана Макаровича.
— Ось хто,— сказав він, коли інженер скінчив.— Ось хто знає. Ви, Іване Макаровичу, нікого не назвете з таких підозрілих?
Але Іван Макарович заперечив. Він не знає і не здогадується навіть. Як прийде Тріш, його можна випитати, він, певно, щось скаже.
— На нього є підозра? — спитав слідчий.
— Не те що підозра, а чоловік він якийсь непевний.
— Я маю деякі відомості, — сказав художник, що досі мовчав.
Усі здивовано повернули голову до нього.
Художник розповів, що йому сказала Ійнечі. Він не назвав її імені, а сказав, що за селом, куди він вийшов прогулятись, під'їхала до нього верхи якась дівчина чи жінка і веліла берегтись. Він пригадує, що бачив ту жінку в Аносі.
Повідомлення художника справило велике враження на всіх.
Як ім'я і хто вона, він не знав, але радив шукати винуватців перш за все в Аносі, а потім на заїмках, що недалеко від Аноса, бо звідтам виходять усі нещастя. Він пригадав свою хворобу, напад на лікаря і повторив ще раз попередження Ійнечі. Художник говорив обережно, не називаючи нічиїх прізвищ, але більшість присутніх зрозуміла, про кого йде мова.
—— Треба просто їхати в заїмку й арештувати Нат-руса,— вирішив слідчий,— Це не завадить, і я певний, що помилки не буде.
У цьому ніхто не сумнівався.
— Прихопіть і Мабаша за одним заходом,— сказав художник,— Це теж рідкісна пташка.
Іван Макарович тепер уже напевно здогадався, що то за жінка приїжджала до художника, але й виду не подавав. До художника він відчував нехіть і певну ворожість за власні кривди, за кривди, заподіяні його дочці. Вчинок Натруса він, безперечно, вважав за шкідливий і ворожий, але йому боліло те, що саме художник видав його.
Коли секретар увійшов до кімнати, всі запитливо глянули на нього.
— Нема Тріша,— сказав він,— Недавно кудись поїхав.
— Значить, утік,— сказав слідчий.— Тепер нема сумніву, що дід у спілці з ним.
Написавши протокола зі свідченнями художника та інженера, слідчий встав і почав складати папери.
— Ввечері, як смеркне, ми виїдемо в Анос. Нагодуйте ж, товариші, коней,— звернувся він до міліціонерів.
Корм для коней був приготовлений заздалегідь, і міліціонери вийшли надвір із секретарем. За ними подався Іван Макарович.
— Ви скоро виїжджаєте? — спитав слідчий, коли вони залишились утрьох.
— Ми з маестро їдемо завтра,— відповів інженер.
— Жаль.
— Ми ж вам більше не потрібні. Що ми вам ще скажемо?
— Подивились би завтра на вашого ворога.
— А ви думаєте, що завтра його зловите?
— Я певний.
— А я навпаки.
— Почекайте — побачите.
— Ми вже краще почитаємо в газетах,— сказав художник.
Бачачи втому на обличчі слідчого, приятелі попрощались з ним і вийшли надвір.
— Завтра неодмінно треба виїхати,— промовив художник, опинившись за дверима.
— Чому саме завтра?
— Сьогодні почнеться погоня за злочинцями, і вони будуть так зайняті собою, що не зможуть напасти на нас у дорозі.
— Маестро боїться, як я бачу. Ви думаєте, що вони нападуть?
— Без сумніву. Не могли ж вони покинути розпочатого діла, що, до речі, так не вдалось.
— А мені це не прийшло на гадку.
— Отут-то ваша безпечність, нічим не вмотивована і непотрібна, ваше рискування життям. Так що не треба пропускати нагоди, а краще зайдімо до Юнаякова, хай завтра везе.
— Згоден, але спершу підемо до Смирнова. Треба відвідати хворого і попрощатися з ним.
— Як він себе почуває? — спитав Ломов.
— Одужує, але досить мляво. Такі фізично сильні люди хворіють рідко, але, захворівши, одужують поволі.