— Я вам був потрібний?
— Так, і дуже.
— Ви могли зайти до мене, ви ж знаєте, де я лікую хворих?
— Ми знаємо, що ти лікуєш урусів.
Доктор зрозумів причину нападу. Переконався, що напасники не помилились щодо особи, але тепер зародилась невеличка надія викрутитись з халепи.
— Я лікую хворих,— сказав він,— не розбираючись, чи це алтаєць, чи росіянин. Ви знаєте, що я вилікував сина Трішевого, коли його покинули всі ками, бо не могли вилікувати. Він алтаєць, не росіянин!
Той, що мовчав, потупив голову і випустив з рук повід коня.
— Алтаєць не сміє лікувати урусів,— почав знову перший, але голос його звучав тепер інакше, не було вже в ньому такої злоби.
— Я сказав вам, що лікар лікує хворих, а не алтайців чи росіян.
— Так ти і далі так робитимеш?
— Так,— сказав твердо доктор, бо сказати "ні" значило показати свій страх.
— Злазь з коня! — крикнув перший і підняв коляку. Доктор не підкорився.
— Не кричіть,— сказав він спокійно.— Коли треба, я злізу і без крику.
Спокій доктора дратував напасника, але стримував від активнішої акції, тим більше, що помічник його мовчав, за весь час не брав ніякої участі в розмові і, похнюпившись, стояв віддалік.
Становище гіршало. Стояти далі було неможливо, ослаблювався запал, і напасник чув, що в ньому нема вже ні тієї люті, ні завзяття молодецького, що було раніш.
— Злазь з коня! — заверещав він ще раз, бачачи, що доктор не збирається злазити.
Доктор не рухався.
— Тягни його за ноги! — крикнув він до товариша,— або я йому голову розвалю на коні.
Він обернувся до спільника, щоб з ним хоч очима порозумітись, але не встиг опам'ятатись, як доктор оперіщив нагайкою коня і ринув уперед.
Кілок напасника, наготовлений до удару, влучив не лікаря, а коня, і той ще швидше помчав уперед.
Тепер в обох розгорілися пристрасті.
— Стій! — закричали вони разом, але доктор не мав охоти зупинятись.
Напасники кинулись до своїх коней, що були заховані в кущах, і за кілька хвилин почалася погоня.
Доктор знав, що тепер, коли вони доженуть його, йому смерть, і він безупинно шмагав коня, а той гнав & усієї сили, не розбираючи дороги. По сухому і по воді кінь летів, розбризкуючи копитами болото. Піна летіла з його морди, він увесь вкрився милом. Необережний крок загрожував йому і вершникові загибеллю, але це була гра на життя і смерть, бо за доктором на таких же змилених конях гнали напасники.
Доктор чув, що не втече. Вони наздоженуть його, як тільки виїдуть на рівне місце. Його кінь вже стомлений дорогою і не зможе втекти від їхніх ситих, незморених коней. Темір оглянувся — напасники були від нього всього на кількасот метрів. Доктор Темір не жалів коня.
5*
131
Він знав, що йому цей шалений біг так не минеться, та вибору не було.
Дорога збігала вниз. Ще кільканадцять метрів — і почнеться відкрита долина, а на ній вони вже напевне його наздоженуть. Але тут блиснула нова надія на спасіння. Люди ніколи не втрачають її навіть перед очима смерті.
, "Може, якраз хто з'явиться в долині, і вони злякаються",— подумав Темір...
І наче у відповідь на цю думку якісь постаті промайнули за кущами, що закривали долину.
— Рятуйте! — крикнув доктор.
Він підстьобнув коня і, виїхавши з-за кущів, побачив справді дві постаті, що поволі підіймались верхи нагору. Доктор пізнав їх одразу. Це були інженер і тьотя Груша.
Підбадьорений появою знайомих людей, доктор почав стримувати коня. Кінь хрипів і важко носив боками. Доктор оглянувся, але за ним уже не було нікого. Напасники, побачивши людей, звернули вбік і зникли в горах.
Доктор розповів своїм випадковим рятівникам про пригоду. Вона їх дуже вразила.
— Починається терор,— сказав Темір, усміхаючись, але в душі відчував, що він справді може бути страшний і що тепер треба бути обережнішим.
— Ви знаєте, за що вони на мене напали? — сказав він.— За те, що вилікував вашого художника.
Інженер догадувався сам. Тьотя Груша ахнула.
— Через нього ви могли накласти головою? — забідкалася вона.
— Як бачите.
— Бідний доктор!
Додому поверталися втрьох. Доктор радив швидше покинути гори, бо коли вже на нього напали, і то за тві що він тільки лікував хворого росіянина, то вже колц вони заскочать самого росіянина в горах, він не вийде
ЦІЛИМ З ЇХНІХ руК;
— Це правда,— погодився інженер.— Але покидати гори зараз мені не хочеться. Я їх, зрештою, не боюся.
Доктор Темір все ще був під враженням недавньої пригоди.
— Дивуюсь,— сказав,— звідки взялося це дике завзяття і ненависть? Цього ніколи не було. Тут, без сумніву, хтось працює, хтось підбурює, але цей хтось не з наших. Наш народ такий спокійний, лагідний і гостинний, що мені самому це не зрозуміло.
— Хтось агітує, без сумніву, — погодився інженер. Запанувала довга, важка мовчанка, переривана тільки пирханням коней.
— А знаєте, це все-таки багато значить — сказав несподівано доктор.
Інженер і тьотя Груша здивовано глянули на нього.
— Цебто? Що вас хотіли вбити? — спитав Ман-ченко.
— Не те, звичайно, а те, що вони вже не такі інертні, що починають уже якусь діяльність. Досі я їх за таких не вважав.
— Дозвольте,— сказав інженер. — Перш за все, докторе, треба вияснити характер тієї діяльності. Адже ви, думаю, розумієте, що діяльність цих людей шкідлива. І потім — хто діє? Я, наприклад, сумніваюсь, щоб батраки, які працюють по заїмках у багатіїв, у камів, чинили опір Радянській владі. Як ви думаєте?
— Звичайно, що ні,— погодився лікар.
— Отже, хто? — наполягав Манченко.— Багатії чи бідні?
— Думаю, що багатії.
— І я так думаю. Але чому тоді ви захоплюєтесь цією діяльністю? На чиєму боці ваші симпатії? На боці багатіїв, отих камів, натрусів, мабашів, чи батраків?
— Ясно, що на боці бідноти.
— Так ось, оту бідноту треба навчити чинити опір і саме тим, хто їх і досі визискує,— промовив інженер.— Так же, докторе, чи ні?
Темір не відповідав.
— Чого ж мовчите? Темір стрепенувся.
— Пробачте, задумався. Ясно, я цілком погоджуюсь з вами. Я, повторюю, просто здивований, що мій народ здатний ще на якусь акцію.
— Чого ж ви дивуєтесь? Була ж у вас банда Семенека? І немало крові коштувала вашому народові.
— Це правда.
— Отож-то. Ви не впізнали нікого з тих напасників? — спитав інженер.