Порівнявшись з повозкою, вона вклонилась чоловікові і також, як сини, привітала його з приїздом. Була ще не стара, але зморена непосильною працею жінка. На її загорілому, смуглявому обличчі збереглися сліди краси, яка давно вже поступилася місцем покорі й остраху.
— Готова баня? — спитав чоловік, не відповідаючи на привітання дружини.
— Готова, батечку Архипе Платоновичу,— покірно відповіла вона.
— Діло!
Тепер він зліз з воза і подався у хату, запрошуючи гостя, який здивовано поглядав на ці родинні взаємини, забувши навіть про те, що йому стерпли ноги.
Хата була велика, простора, як взагалі хати в Сибіру, де лісу вдосталь, де всюди широко й просторо.
Помешкання складалося з трьох кімнат і великої кухні. В усіх кімнатах підлоги були фарбовані, чисті, на них лежали нові хідники. Стіни в усіх кімнатах обклеєні шпалерами, у найбільшій з них, де спали госпо-
дарі, на стінах, у рамках під склом, висіли їхні портрети, збільшені якимсь мандрівним художником з фотографій, бозна-коли роблених, з кам'яними обличчями і переляканими, витріщеними очима; на другій стіні висіла фотокарточка якогось" військового у величезній баранячій шапці, з маузером, шаблею, гранатою за поясом і двома стрічками патронів через плечі, дві листівки, так засиджені мухами, що не видно було й змісту, якась старовинна грамота, плакат із зображенням молодої жінки між двома коров'ячими головами і, на чільному місці у вузьких золочених рамках, один на стіні, портрет Леніна, уквітчаний паперовими трояндами. Ікон у хаті не було.
Смирнову відвели невеличку кімнату біля кухні. Туди й принесли його речі сини Басаргіна.
Проходячи повз кухню, Дмитро Іванович побачив крізь відчинені двері сивого, з рожевим обличчям, веселого діда. Він сидів над самоваром і роздував його чоботом. Це був батько Басаргіна. Він добродушно привітав гостя.
— З приїздом. Скоро чайок,— сказав усміхаючись, як до доброго знайомого.
За свій вік дід привик до частих гостей. Багато їх перебачив у своїй хаті.
— Охоче вип'ю чаю,— мовив гість, сідаючи на ослоні.
— Вперше у нас? — спитав дід.
— У вас на Алтаї вперше, а в Сибіру бував, і не раз,— відповів Дмитро Іванович.
Дід усміхнувся.
— Та й тут Сибір. Хіба Алтай не в Сибіру? Нас алтайцями звуть, а які ми алтайці? Ми руські люди, ми землю оремо, пшеницю сіємо. Алтайці там, на горах. Ті з землею не знайомі, а ми землю любимо, ми руські,— закінчив дід, продовжуючи роздмухувати вугілля у самоварі своїм чоботом і наповнюючи хату чадом.
Господар не встрявав до розмови. Він зразу пішов у кімнату з портретами, скинув із себе дорожній одяг і в самому спідньому і валянках подався у баню. Дружина понесла за ним таз і білизну. Сам ніс тільки березового віника. Запрошував у баню гостя, але той відмовився, знаючи, що запрошення було тільки данню ввічливості, а крім того, йому заболіла голова від самоварного чаду. Сказавши про це дідові, вийшов із хати
ЗО
на подвір'я і сів на дубках. Надворі вже добре посутеніло, на небі показались перші зірки, за грунями ясніло небо — там сходив місяць. Село ще гомоніло суботнім вечірнім гомоном.
Дмитро Іванович розмріявся.
П'ять діб їзди залізницею відділяло його від Москви, від дому, де він залишив дружину добру і єдину кохану доню.
Дмитро Іванович пізно одружився. Не було часу. Доля не балувала його. Осиротивши в дитинстві, позбавивши тепла родинного, притулку, дванадцятирічного пустила в світ без проводиря, і він пішов у світ сам, без її допомоги.
Революція 1905 року вивела його на барикади. Поранений, потрапив у пазури жандармів, відсидів рік у слідчій і після суду етапом пішов у заслання на північ, в Усть-Цільму на Печорі. Тут познайомився із засланцями, яких тоді було немало, і тут-таки здобув справжню освіту — загальну і політичну. Жадібний до знань, він багато читав, головне історичних книжок, і згодом історія стала його улюбленим предметом. У 1914 році повернувся із заслання і зразу ж був мобілізований на війну. Пішов охоче, бо мав уже завдання від більшовицької партії, до якої належав від 1905 року. Галичину пройшов від Збруча до Карпат, переважно в тилових частинах. Довгий час перебував у батальйоні, що в тилу заготовляв ліс на бліндажі і окопи.
Революція 1917 року застала його в Тернополі, недалеко від кордону. За агітацію проти Тимчасового уряду був арештований, а звільнила його Жовтнева революція. На чолі делегації від московських робітників їздив у Петроград до Леніна, бачився і говорив з вождем народів. За ініціативою Леніна організував партизанський загін проти військ Колчака, який влився потім в Західно-Сибірську партизанську армію, керовану Юхимом Мамонтовим. В одній жорстокій сутичці був поранений в обидві ноги на околиці села, яке потрапило до рук колчаківців. Тієї ж ночі викурили їх із села партизани за допомогою селян, тієї ж ночі знайшла його в своїх К' ноплях на городі дівчина. Вона тут же перев'язала йому рани і з батьком перенесла в хату, незважаючи на смертельну небезпеку, що загрожувала їй і всій родині, коли б вернулися і відкрили його вороги. Ця дівчина стала згодом його дружиною. Вилікувавшись, він поступив в Інститут червоної професури, і на другому курсі виписав свою Галю, з якою листувався весь час, і одружився.
Розмріявшись, не отямився, як повернулися Басаргіни з бані. Увійшли в хату. Мавра зараз же почала лагодити до столу. Вона була тепер уже в новому сарафані, одягненому по квітчастій блузі, у черевиках. Тонка шовкова хустина на голові робила її обличчя молодшим і принаднішим. Стіл накрила білою скатертиною, поставила самовар на нікельованому підносі, склянки на блюдцях, цукор, масло, молоко у відповідному посуді, перепічки, ватрушки, коржики в окремих тарілках, а також варення малинове — все, приготовлене для неділі.
Із різноманітності посуду і страв, поданих на стіл, було видно, що хата заможна, що її мешканці задоволені зі свого життя-буття.
За вечерею йшли розмови, пересилувані жартами і сміхом. Охочим на жарти виявився дід Платон — батько Басаргіна, цілковита протилежність синові. Він говорив, майже не вмовкаючи, і мав про що говорити. Як виявилось, він був теж у Західно-Сибірській партизанській армії, громив Колчака і Кайгородова і був навіть... розстріляний.