Думки, як води потоку, наткнулись на перепону, звернули вбік і потекли іншим руслом.
Художник так задумався над цим питанням, що забув про повернення додому. Коли раптом відчув, що
щось холодне переповзло через його ногу. Він з огидою шарпнувся, сів, але в тій хвилині почув різкий, неприємний біль в нозі, вище кісточки.
Зірвався на рівні ноги. Довкола ноги обвилася велика сіра змія. Він хвицнув ногою, і вона злетіла в траву, довга, як батіг. Художника облив холодний піт. Заговорив інстинкт самозбереження. Врятуватись! Однією рукою схопив голінку вище кісточки, а другою дістав з кишені носову хустку. Обв'язавши міцно ногу, побіг по коня і через кілька хвилин уже гнав конем з усіх сил додому. Здивована Ійнечі бачила, як він стрілою пролетів попри її юрту, навіть не подивившись на неї.
Доктор Темір ходив схвильований по своєму робочому кабінеті. Кілька разів брався до книжки, але читання рішуче не йшло в голову. Розбирала така досада, що не знав, де від неї сховатись. Відчинив шафу з ліками — там в кутку стояла пляшка з вином — його вірним порадником у хвилини розпуки. Він дістав її, відкупорив і перехилив у рот, не наливаючи навіть у склянку. Одним духом випив півпляшки, сховав її в шафу і знов заходив по кабінеті.
Він тільки-но відпустив одну пацієнтку, і та за час прийому встигла багато дечого неприємного сказати йому.
"Вона, власне, за цим і прийшла. Не лікуватись, у всякому разі. Здорова, як кінь. Але яка мета в такої жінки? Яка мета? — думав лікар.— Я ж це все знаю. Знаю, що буває у неї, що закохана в нього по вуха, що гуляють разом. Все це я знаю. Ні, вона прийшла ще детальніше поінформувати.
Бачила їх вчотирьох над Катунню. Звичайно, інженер і Смирнов тільки заважали, а може, й вони не байдужі, хто знає!..
Тьху! За це матиме науку, як приходити з такими справами".
Він плюнув, сів у крісло і знов потянувся рукою до книжки, але навіть не розкрив.
— Усе пропало,— говорив до себе.— Усе пропало! Так! Адже з цим треба примиритись, і годі. Треба! Що за сентиментальність? Не битись же головою об стіну? Це, зрештою, нічого й не поможе.
Перед ним, як жива, стала кімнатка, а в ній біля вікна кохана голівка в рамці чорних кучерів, шийка слонової кості і її аромат... Цей аромат її тіла п'янив його, доводив до божевілля. Поцілувавши на прощання її руку, він ніс п'янкий запах її шкіри на губах додому. Він уже до ночі не їв і не пив, не курив, щоб не згубити його.
"Ох, дурень! Як маленький! Закохався! А вона проміняла мене зараз же, при першій нагоді. Проміняла на художника, на росіянина, на підлого спокусника, бо ж нема в нього почуття — це певна річ. Проміняла і втекла через вікно до нього..."
А він, Темір, вже мав надію. Хоч маленьку, а мав. Батьки її поважали його, він лікував їх усіх, лікував її...
Та все це забулось давно...
А втім, хто тут винен? Чи вона винна, чи можна побороти в собі почуття?
Хоч... мабуть, можна. От він поборов. Цебто не поборов ще, але поборе. Це ясно, він мусить побороти. Коли хто захоче — може. Людина все може. Вона може все перетерпіти, усе переболіти, усе перенести, усе пережити, звичайно, навіть і втрату милої. І він її перенесе, тільки треба трохи часу. Час — найкращий лікар, навіть для лікаря Теміра.
Він гірко посміхнувся.
"Добре було б поїхати куди-небудь у подорож. Ну, скажімо, до Італії, ну, в Крим, нарешті, до моря,— коли ж грошей нема. От прокляте "коли ж...". А розлука — це добрий винахід і не новий. Хто то говорив про розлуку?"
Доктор Темір уперто думає, хто говорив про розлуку. Йому страшенно хочеться пригадати...
"Розлука гасить малі почуття, а роздмухує великі. Як вітер, що гасить свічку, а роздмухує вогнище".
Він ходить по кімнаті, вперто повторює думку вченого й не може пригадати його прізвища.
"Розлука гасить малі почуття..." Невже він не пригадає? Нав'язлива думка починає мучити. На мить він забуває все, що його мучило раніш. Ця думка заполонила весь його мозок.
"Коли б не випив, певно, пригадав би. А добре сказано. Але хто ж його сказав? Ага! Пригадав нарешті. Ларошфуко сказав. Старий французький мислитель..."
"Гасить малі почуття, а роздмухує великі..."
"Значить, і розлука не поможе?"
"А хіба, докторе Теміре, у тебе велике почуття? — запитує себе доктор,— Велике? Признавайся! Бідний доктор Темір! Що ж, не здавайся! Виклич на поєдинок свого суперника, як у старовинних романах, забий його в двобою — і шлях тобі вільний..."
Доктор якось чудно сміється.
А вона? А що далі? Вона ж його ніколи не кохала. Він знав її маленькою дитиною. Лікував її, бачив її маленьке дитяче тіло, а потім вона виросла, так швидко виросла, що доктор не знає, коли це сталось. Він рік не бачив її і, приїхавши, застав дорослу дівчину і відразу закохався по самі вуха, як гімназистик.
"Яка все-таки підступна ця доля, яка ж несправедлива..."
"Дурна, дешева філософія,— обриває він себе,— не гідна дорослої людини".
Але йому робиться жаль себе, таки дуже жаль.
Вино розбирає, вдаряє в голову, на очі навертаються сльози.
"Ох і нещасний я сирота!.."
Доктор Темір підходить до шафи, дістає недопите вино, перехиляє пляшку і п'є з шийки до дна. Ноги слабіють, він, похитуючись, іде до крісла і поринає в нього. На вікні з'являється горобчик і весело скаче. Доктор жалісно дивиться на горобчика.
— Ти голодний, маленький? Чи, може, ти в гості прийшов до мене? Ніхто до мене в гості не заходить, тільки ти один. Моя пташка забула мене. Вона тепер другому щебече, другого втішає. Доктора Теміра тепер уже ніхто не звеселить. Його пташка полетить скоро звідси — і стане сумно-сумно. Запанує тяжка осінь в душі бідного доктора на все життя...
Доктор Темір понурив голову й задумався. Під вікном цвірінькали горобці, із саду лилось запашне повітря.
Але раптом за вікном пробігли чиїсь ноги, сполошили співоче товариство і залопотіли в передпокої.
Доктор підвів голову. До дверей хтось раптово, голосно постукав. Горобчик і собі злетів з вікна і сів на галузку. Доктор витріщив очі. До дверей постукав хтось Ще голосніше.
— Увійдіть! — пробурмотів він.
На порозі з'явилась Таня. Обличчя її було червоне. Мокрі завитки прилипли до скронь. Вона важко диха* ла, стомлена й схвильована...