— Якось я телефонувала хлопцеві, в любові зізналася, а він мене послав… — люто мовила Марта. — І де тепер гарантія, що й інший не пошле?
— Коли людина не подобається іншій, — мовила Леся, — як не крути, що не роби — нічого не вийде…
— А справді, слід подзвонити і запросити погуляти, — радила подружці Софія. — Але не типу ти з подругами і вам нема чим зайнятися, а він такий прикольний, пазітівний… Хлопець може образитися, мовляв, він не клоун — усіх розважати, а по-друге, він може приділити увагу зовсім не тобі, а іншій дівчині. Краще вже гуляти вдвох. А ще можна попросити його пересісти до тебе за парту, щось таке вигадати. Або попросити його провести тебе додому: ну, начебто дорогою хтось до тебе приставав, і ти не хочеш іти сама. Йдучи й розмовляючи, можна багато чого з’ясувати про людину і заприязнитися з нею.
— Якщо хлопець любить дівчину, то навряд чи він переключиться на іншу! — вагомо сказала Юля.
— Іноді лячно запрошувати хлопця гуляти вдвох, — вела Леся. — От якби він сам, перший подзвонив — інша річ…
— Усі такі психологи, прикольно все пояснюють, — занервувала Марина. — Але я сама перший крок зробити не можу. Мені здається, що першим завжди має здійснити цей крок хлопець, а не дівчина. А втім, тепер усе змінюється…
— То все забобони, що перший крок має зробити хлопець, — усміхнулася Марта. — Вже зараз у країні дівчат більше, ніж хлопців, а далі, мабуть, буде ще більше. Так що невдовзі дівчата будуть добиватися хлопців. Тим більше, що зробити перший крок — не означає упадати за хлопцем чи залицятися до нього. Зараз 21 сторіччя, і дівчина так само може робити перший крок назустріч хлопцеві, як і він до неї.
— Дякую за пояснення, але боюся, він мене не лю… — прошепотіла Марина. — Ми спілкуємося, приколюємося, і більш нічого. А те, що півкласу каже, що він мене любить, може бути і неправдою.
— Але ти йому коли-небудь пропонувала погуляти чи сходити куди-небудь? — запитала Юля. — Телефонувала?
— І якщо півкласу каже, то збоку видніше, чи не так? — слушно зауважила Марта. — Але такі розмови, мабуть, неприємні… До речі, він знає про такі чутки, чи то просто подруги тобі говорять?'
— Він усе знає про такі чутки, — кивнула Марина. — Тільки не будемо говорити, як він на них реагує…
— В такому віці хлопці соромляться виявляти ініціативу першими, — авторитетно додала Марта. — Може, він і зараз думає: "Вона зі мною просто спілкується і не робить жодних натяків. Отже, варто нічого не робити, а то вона відкине мене". Може, він чекає знаку від тебе, щоб почати ставитися до тебе більш серйозно, на новому рівні.
— Так, якщо ти натякатимеш йому, що він тобі більше до вподоби, ніж інші хлопці, то це на нього подіє, — сказала Леся.
— От і треба діяти, а то так і не дочекаєшся, поки він наважиться зробити перший крок, — твердо мовила Марта.
— Ой, не знаю. Просто триндець якийсь… — опустила голову Марина.
Таня не втручалася в розмову дівчат, а ті неначе й забули про неї. Кожна говорила про своє… Таня мовчала, думала, переживала за всіх і за себе, а наприкінці розмови дійшла твердого висновку, що вона і ніхто більше, себто ніяка не Галя, а саме вона винна в смерті — так, саме в трагічній смерті! — Вови. З усього виходило, що він наклав на себе руки через кохання до неї! Це було жахливо. Таня швидко попрощалася з усіма й пішла геть, не знаючи, що робити. Їй уперше в житті стало страшно по-справжньому. Липкий жах народився десь усередині, між серцем і шлунком, і повільно розливався по всьому тілу дівчини. Вона картала себе, що була не ласкава до Вови, що часто відкидала його залицяння, а коли він там, на озері, запропонував їй усамітнитися, вона грубо відмовила йому. Але ж їй так не сподобалася його брутальна посмішечка! Якби вона знала, що він кохає її по-справжньому і здатен на такий невідворотний крок через неї… Може б, вона поводила себе інакше… Що робити? Куди йти? Кинутися, як та дівчина з поеми Марти, із даху? А її батьки? І Володя вже не повернеться, навіть якби вона так учинила.
Таня почувалася у глухому куті. Їй хотілося забитись у якесь тепле, затишне місце, накритися з головою ковдрою, заховати обличчя в подушці — й плакати, плакати, плакати… А потім, заснувши й прокинувшись, забути все… І, можливо, згадати тільки приємне, побачивши раптом живого і неушкодженого Володю.
Глава 5
"Важняк" і рибалка
Підполковник у відставці Микола Шевель, почувши дзвінок у вхідні двері своєї квартири, здивовано підняв брови, відклав газету, яку читав, потім начебто щось згадав, усміхнувся і пішов відчиняти. Уважно подивившись у вічко дверей, Микола Миколайович клацнув замками, водночас уже рокочучи своїм приємним баритоном:
— Заходь, заходь, Сергію! Згадав старого…
— Ну, не такий ви вже й старий, Миколо Миколайовичу! Добридень! — говорив Зеленський.
— Вітаю! — приязно дивився на молодого слідчого Шевель. — Чайченко, якщо не помиляюся… Так прізвище того хлопця? Через нього прийшов?
— Усе ви знаєте, — усміхнувся Сергій. — Не лише через нього. І вас хотів побачити…
— Та не виправдовуйся, — Шевель узяв за плече Зеленського. — Що я, роботу нашу забув? Тут хоч би сім’ю побачити увечері…
— Правда, — полегшено зітхнув Сергій. — Не розплутується справа з цим підлітком. Глухий кут.
— Та ти сідай, зараз ми чайку поп’ємо, все розкажеш…
Сергій зауважив напівпорожню пляшку коньяку і одну чарку на заваленому газетами столі в кімнаті, до якої Шевель його запросив. Кімната була прохідною, і через наступні двері було видно крихітну спальню з незграбним ліжком на двох. Дружина Шевеля померла від раку трохи більше року тому, і сумний відбиток самотнього життя колишнього "важняка" відчувався у кожній пилинці неприбраної квартири.
Чоловіки випили по п’ятдесят грамів коньяку — замість обіцяного чаю — і почали розмову. Шевель, не чекаючи "доповіді" Зеленського, сам розповів, неначе був присутній при всьому, які розшукові заходи були вжиті міліцією, яких свідків опитали, і навіть що приблизно ті самовидці говорили. Зеленський тільки зітхав, укотре переконавшись, що досвід нічим не заміниш.
— Щось у цій історії вислизає з рук, — міркував Сергій. — Якби я "вхопив" якийсь "фактор ікс", то, гадаю, все б стало на свої місця.