Дік, не встряючи в сутички, швидко вів своїх воїнів до монастирської церкви, але коли підійшов до Головної вулиці, з його вуст вихопився крик жаху. Великий будинок сера Деніела був узятий штурмом. Розбиті ворота ледве тримались на завісах, і воїни, яких було, наче мошви, входили й виходили з них, тягнучи здобич. Проте на горішніх поверхах грабіжники ще наштовхувались на опір. Саме в ту хвилину, як Дік підійшов до будинку, вгорі відчинилося вікно і на вулицю викинули якогось бідолаху, одягненого в темно-червоне й голубе, що кричав і опирався.
Діка охопили найстрашніші передчуття. Наче, божевільний, він кинувся в будинок, розштовхуючи зустрічних, і одним духом влетів у кімнату на четвертому поверсі, де він востаннє бачив Джоанну. В кімнаті був розгардіяш: меблі перекинуті, шафи відчинені, килим, зірваний з стіни, лежав одним кінцем на жаринках, що лишилися в каміні, і починав тліти. Дік, майже несвідомо, затоптав килим і зупинився в відчаї. Сер Деніел, сер Олівер, Джоанна – всі зникли, але хто міг сказати, вбиті вони чи щасливо втекли з Шорбі?
Він схопив за плащ лучника, що проходив повз нього.
– Чоловіче, – спитав він, – ти був тут, коли брали будинок?
– Пусти, – відповів стрілець, – пусти, щоб ти здох, а то вдарю.
– Я теж можу вдарити, – промовив Дік. – Стій і розказуй.
Але стрілець, розгарячений вином і битвою, однією рукою вдарив Діка в плече, а другою вирвав плащ. Тут молодий рицар спаленів. Він схопив стрільця в свої могутні обійми і з нелюдською силою притис до своїх закованих в панцир грудей. Потім, поставивши стрільця перед себе, наказав йому говорити, коли тому дороге життя.
– Пощадіть! – прохрипів, задихаючись, стрілець. – Я був би обачнішим і не перечив би вам, якби знав, що ви такі сердиті. Коли брали будинок, я був тут.
– Чи знаєш ти сера Деніела? – спитав Дік.
– Дуже добре знаю, – відповів стрілець.
– Він був у будинку?
– Так, був, – сказав стрілець. – Але як тільки ми вдерлися в двір, він утік через сад.
– Сам? – вигукнув Дік.
– Ні, з ним було близько двадцяти воїнів.
– Воїнів? – перепитав Шелтон. – А жінок не було?
– Слово честі, жінок я не бачив, – відповів стрілець. – В будинку їх не було.
– Дякую, – сказав Дік, – ось тобі монета за клопіт. – Але, порившися в гаманці, Дік нічого не знайшов. – Розшукай мене завтра, – додав він. – Спитаєш Річарда Шел… сера Річарда Шелтона, – поправився Дік. – Я щедро тебе винагороджу.
Раптом в голові Діка промайнула здогадка. Він квапливо спустився в двір і щодуху побіг через сад до головного входу в церкву. Двері були відчинені навстіж; всередині купчились городяни з своїми сім'ями, що принесли з собою найбільш коштовні речі, а в головному вівтарі священики в повному уборі благали Бога про ласку. І в ту мить, коли Дік увійшов у церкву, під склепінням лунко загримів хор.
Він поспішно розштовхав утікачів і підійшов до сходів, що вели на дзвіницю. Але тут до нього ступив високий на зріст священик і зупинив його.
– Куди ти, сину мій? – суворо спитав він.
– Отче мій, – відповів Дік, – мене послали сюди в дуже важливій справі. Не затримуйте мене. Я розпоряджаюсь тут для мілорда Глостера.
– Мілорда Глостера? – перепитав священик. – Невже битва закінчилась так сумно?
– Так, отче мій, битва закінчилась, ланкастерці розгромлені, мілорд Райзінгем, упокій, Господи, його душу, залишився на полі битви. А тепер, з вашого ласкавого дозволу, я буду робити те, для чого прийшов сюди.
І, відсторонивши священика, приголомшеного новинами, Дік штовхнув двері й побіг угору, стрибаючи одразу через чотири східці.
З дзвіниці було видно, як на долоні, не тільки місто Шорбі, але й поле, що оточувало його, і море. Було близько дванадцятої години, день видався ясний, і сніг блищав проти сонця. Подивившись навколо, Дік побачив наслідки битви.
Глухий невиразний шум долинав до Діка з вулиць, час від часу дзвеніла сталь. В гавані не залишилось ні одного корабля, ні одного човна. Але у відкритому морі біліли вітрила і чорніли цяточки човнів, набитих втікачами. А на суші по засипаних снігом лугах скакали купки вершників. Одні з них намагалися проскочити до лісу, інші, безперечно, йоркісти, сміливо перехоплювали їх і гнали назад у місто. Погляд скрізь наштовхувався на безліч людських і кінських трупів, що чорніли на снігу.
На довершення картини, ті з піхотинців, які не знайшли місця на кораблях, все ще відстрілювались у порту під захистом прибережних шинків. Там горіло кілька будинків, дим валував у ясне сонячне небо і хмарою летів у бік моря.
Увагу молодого спостерігача на дзвіниці привернула купка вершників, що мчали в напрямку Холівуда. Вона вже наближалась до лісу. Вершників скакало чимало – ніде, скільки сягало око, не було більше такого великого загону ланкастерців, і вони залишали на снігу широкий слід. Цей слід показав Діку шлях, яким загін виїхав з міста.
Поки Дік спостерігав за вершниками, вони без перешкод досягли узлісся і повернули на північ. І на тлі темного лісу Дік побачив колір їхнього одягу, добре освітленого сонцем.
– Темно-червоний і голубий! – вигукнув він. – Клянусь, темно-червоний і голубий! Наступної миті він уже мчав униз. Перш за все треба було розшукати герцога Глостера, тому що в цьому безладді тільки він міг дати йому достатню кількість воїнів. Битва в центрі міста по суті вже закінчилась. На вулицях було повнісінько солдатів, що вештались без діла. Одні з них тягли на собі стільки здобичі, що в них аж ноги підгинались, інші, п'яні, горлали пісні. Але, скільки Дік не бігав по місту і не питав у солдатів, де герцог, ніхто з них не мав про це найменшого уявлення. І тільки випадково Дік наштовхнувся на герцога, коли той, сидячи на коні, давав наказ вибити лучників з порту.
– Сер Річард Шелтон, – сказав він, – ви прийшли вчасно. Я зобов'язаний вам тим, що ціную не дуже дорого – своїм життям, і ще тим, за що я довіку буду перед вами в боргу – перемогою. Кетсбі, коли б у мене було десять таких командирів, як сер Річард, я міг би через два тижні рушити на Лондон. А тепер, сер, якої винагороди ви хочете?
– Дайте мені, мілорде, – сказав Дік, – п'ятдесят вершників. Вони потрібні мені для того, щоб наздогнати чоловіка, якого я ненавиджу, і звільнити дівчину, яку він забрав з собою. Зробіть мені таку ласку, більше нічого не попрошу.