– Вам не доводилося чути про чоловіка на ім'я Ніро Вульф? Мене слід представити до вищої нагороди – адже я, навіть, оком не моргнув. Нехай вимова Стрітара і залишала бажати кращого, словосполучення "ніровульф" я у стані розібрати на будь-якому наріччі. Уявіть мій стан: я знав, що пахне смаженим, і раптом цей головоріз називає Вульфа на ім'я. Як моя рука не пірнула до кобури – досі ума не прикладу. Так, на лиці Вульфа жоден м'яз не ворухнувся, та для мене це була слабка втіха. Вульф не втратить присутності духа, навіть, коли йому пообіцяють круглу суму.
– Розуміється, чув, – сказав він. – Якщо ви маєте на увазі знаменитого товстого детектива із Нью Йорка. Ви не знайдете жодного американця, котрий би про нього не читав.
– Ви з ним знайомі?
– Ні, не маю честі. Однак, я знаю одного чоловіка, який з ним на короткій нозі. До речі, за його словами, я трохи подібний до Вульфа. Правда, я бачив Вульфа на фото, і мені здається, що єдина схожість полягає в розмірах живота.
– А знали ви чоловіка на ім'я Марко Вукчич?
– Ні, але його ім'я я вже сьогодні чув. Воно споминалося в бесіді Шувалова з Зовом. Він має якесь відношення до Данило Вукчича?
– Так, це його дядько. Він володів розкішним рестораном у Нью Йорку. Тепер ресторан відійшов до Ніро Вульфа, котрий за нашими відомостями, збирається допомагати грошима і зброєю Духу Чорної гори. Причому у великій кількості.
– Виходить, не варто було вбивати Марко Вукчича, – пробурчав Вульф.
– Ні, я з вами не згоден. Ми ж не знали, що у нього є друг, котрий так швидко займе його місце. Мені тільки сьогодні розповіли про це.
– І тепер ви хочете вбити Ніро Вульфа.
– Я цього не говорив, – різко сказав Стрітар.
– Але ви це мали на увазі. Я відношусь до категорії тугодумів, але це для мене очевидно. Я запропонував, щоб ви доручили Зову що-небудь ще, а ви зразу запитали про Ніро Вульфа. Це шито білими нитками. Отже, ви хочете вбити Ніро Вульфа.
– То що? – огризнувся Стрітар.
– Нічого. Треба поміркувати. А які у вас підстави підозрювати, що цей Вульф буде допомагати Духу Чорної гори?
Стрітар висунув шухляду стола і витяг аркуш паперу.
– Позавчора один чоловік в Барі отримав від Ніро Вульфа телеграму наступного змісту: "Сповістіть мешканцям за Адріатикою, що всіма справами і зобов'язаннями Вукчича займаюся я. Незабаром отримаєте двісті тисяч доларів. В наступному місяці посилаємо в Барі нашу людину для переговорів"
Стрітар прибрав папір у шухляду і засунув її.
– Ви задоволені?
– Так, схоже, ви маєте рацію. А хто цей чоловік із Барі?
– Це не має значення. Ви хочете знати надто багато.
– Я так не вважаю, товаришу Стрітар... якщо я можу так вас називати. Оскільки я з вами вкрай відвертий, я маю право розраховувати на взаємність. Нам з сином на зворотньому шляху доведеться проїхати через Барі, щоб отримати свої речі і документи, і ми можемо зустрітися з ним. Хто він?
Стрітар знизав плечима і сказав:
– Паоло Телезіо.
Вульф витріщився:
– Що!
– А в чому справа? – у свою чергу здивувався Стрітар. – Ви про нього чули?
Вульф спохмурнів.
– Справа в тому, що саме в нього ми лишили свої речі і документи. Мій знайомий із Філадельфії відрекомендував мені його, як надійну людину, котра поможе нам переправитися через Адріатичне море. І він працює на Духа Чорної гори! Хто б міг подумати. Що ж нам тепер робити?
– Нічого особливого, – відповів Стрітар. – Найголовніше – не говоріть Телезіо, що я бачив телеграму. Ви зрозуміли?
– Звісно, – ображено відповів Вульф. – Ми ж не дурні, втім, вчора ви назвали нас саме так. Чи ви так і думаєте?
– Можливо, я помилявся. Я згоден, що в Америці ви можете принести нам багато більше, ніж тут. А що стосується доказів намірів Вульфа допомагати Духу Чорної гори, мені здається, я зміг вас переконати. Ви згідні?
Вульф зам'явся.
– Мабуть, так.
– Виходить, його треба усунути. Ви згідні допомогти?
– В залежності від того, що доведеться для цього робити. Вбити людину в Америці – це не те саме, що вбити людину тут. Сам би я за це не взявся.
– Я вас і не просив. Я лише запитав, чи згідні ви допомогти. Петеру Зову знадобиться допомога. Ви говорите, що Філадельфія знаходиться в дев'яноста милях від Нью Йорка – тобто в ста п'ятидесяти кілометрах – це, навіть, добре, бо у Нью Йорку Зову було б небезпечно. В цьому ви готові нам допомогти?
Вульф ледь задумався, затим сказав:
– Є одна складність. Як би ми не ховалися, Зова можуть заарештувати. Що, коли він нас викаже?
– Ви вже бачили, який він під тортурами. Невже американська поліція теж застосовує такі методи?
– Ні. – Вульф подивився на мене. – Алекс, товариш Зов повинен їхати в Америку, і нас просять допомогти йому організувати вбивство Ніро Вульфа. Я згоден взятися за цю справу, якщо ти не проти.
Я напустив на себе серйозний вид. Я ладен був віддати вісім тисяч центів за те, щоб сказати, що все життя мріяв прикінчити цього типа, але не був певен в тому, що Зов зі Стрітаром і справді не розуміють англійської. Тож, я обмежився тим, що запевнив:
– Я згоден, таточку. Я радий взятися за будь-яку справу, в якій ти береш участь.
Вульф поглянув на Стрітара.
– Мій син згоден. Ми маємо виїхати як можна скоріше. Ви можете переправити нас в Барі?
– Так. Але Зову доведеться скористатися другим маршрутом. – Стрітар поглянув на годинника. – Справ у мене по горло.
Він підвищив голос і покликав:
– Джин!
Відкрилися двері і зайшов один з писарів. Стрітар звернувся до нього:
– Знайди Трумбича і Левстика, і приведи сюди. Я буду зайнятий ще годину. Не заважати мені без крайньої необхідності.
Зов любовно погладив "люгер".
ГЛАВА 15
Все-таки нас арештували за відсутність документів, і це ледве не порушило всі наші плани. Щоправда, сталося це вже не в Чорногорії. Стрітар вирішив не ризикувати – на випадок, якщо ми все-таки передумаємо і захочемо заїхати в Белград, де могли б проговоритися щодо восьми тисяч доларів – і ні на хвилину не упускав нас з виду. Він сам нагодував нас м'ясом, сиром, хлібом з ізюмом, а з настанням сутінок вивів на вулицю і посадовив у новенький "форд." Нас відвезли в Будву, сільце на самому узбережжі, розташовану, за словами Вульфа, всього в п'яти милях на північ від того місця, де два дні тому нас висадив Гвідо Баттіста. За ті півтори години, які знадобилися йому на те, щоб проїхати тридцять миль, водій не перекинувся з Вульфом і дюжиною слів, а мене і зовсім не помічав. Висадивши нас біля самої пристані, він щось проквакав зустрічавшому нас незнайомцю, і в ту ж мить хлинула злива.