– В чесному бою. Потім – у тебе не було вибору. Тепер вибір є.
– Який? Ви спуститесь і розкроїте йому ножем пузо? Чи я пристрелю його? Чи один з нас кине йому рукавичку в лице і викличе на дуель? А, може, зашиємо його в мішок і кинемо зі скелі? Чи замуруємо в стіну і покинемо здихати від голоду? – Тут мене раптом осінило. – Ні, ні вам, ні мені це не до смаку. А ось як щодо того, аби передати негідника в руки Данило і його головорізів, і розповісти про те, що ми дізнались? І діло зроблено.
– Ні.
– О'кей, тоді тепер ваша черга. Тільки завважте, копатися нам ніколи – можуть нагрянути неждані гості.
– Ми маємо відвезти його з собою до Нью Йорка.
Признатися, на кілька секунд я, навіть, втратив мову.
– І ви ще докоряєте мені за кепкування!
– Я не кепкую. Я сказав, що ми маємо вибір, але я помилився. Ми пов'язані по руках і ногах.
– Чим?
– Зобов'язанням, яке і привело нас сюди. Якби мова йшла тільки про помсту, мені б і дійсно нічого не завадило спуститися туди і встромити в нього ніж. Але в такому випадку мені довелося б погодитися з абсолютно неприйнятною для мене доктриною, згідно з якою людина несе відповідальність єдино перед власним "его". І все. Цій доктрині свято слідував Гітлер, а тепер на неї покладають надію Маленков, Тіто, Франко і сенатор Маккарті. Всі вони вороги справжньої свободи і демократії. Я їх рішуче осуджую. Нічого скалитися. Так ось, оскільки Марко вбили у Нью Йорку, я вважаю, що вирок його вбивці має винести нью-йоркський суд, а не я. Наша задача в тому, щоб доставити його до Нью-Йорка.
– Ура, хай живемо ми! Правда, є тільки легальний спосіб. як це зробити – треба добитися його екстрадиції.
– Нічого подібного. Ти, як завжди, неуважний в термінології. Єдиним способом екстрадиція являється лише в тому випадку, якщо вивозити його звідси законним образом. Нам же головне – доставити його в Америку, де він постане перед законним судом.
– Припустимо. Яким чином?
– В тому то й справа. Ходити він у стані?
– Думаю, що так. Кістки нібито цілі. Піти і з'ясувати?
– Ні. – Вульф, кряхтячи, піднявся і випрямився. – Я маю поговорити з цим чоловіком... Станом Косором. Я не хочу лишати тебе тут одного, бо ти можеш розмовляти тільки на мові пострілів. Тому я спершу спробую інакше.
Він повернувся обличчям до Чорногорії і почав призивно розмахувати руками, ще і ще раз. Я прикинув, що шанси на успіх рівні приблизно десяти процентам: по-перше, Косор міг не бути на своєму посту, а по-друге, я сумнівався, що він настільки довіряє Вульфу, що з готовністю відгукнеться на його призив. Однак, я програв. Я ще толком не почав вичисляти, скільки часу йому може знадобитися, щоб до нас добратися, як раптом куточком ока примітив за струмком якийсь рух, і в наступну мить упізнав Косора, який зі спритністю ящирки вислизнув з-за скелі. Коли він підійшов ближче, я зрозумів, що помилився – це був аж ніяк не Косор, а Данило Вукчич. Він гукнув Вульфа, Вульф відізвався, і Данило хутко спрямувався до нас.
Зав'язалась жвава розмова. Данило почав поглядати в мій бік, причім, як мені здалося, з куди більшою повагою, ніж напередодні. Усвідомлюючи, що такій високій честі я зобов'язаний своїй спритності в поводженні з вогнепальнлю зброєю, я зі знудженим видом позіхнув і прийняв недбалу позу. Хай баче, що для мене ухлопати трьох головорізів – пара дрібниць. Звичне заняття. Потім спалахнув гарячий спір. Владнавши його, Вульф далі переважно говорив сам, а Данило уважно слухав, лише час од часу, вставляючи окремі репліки. Нарешті, вони начебто поладнали; в усякому разі, обмінялися рукостисканням, після чого Данило потис руку мені. Виглядав він зовсім іншим. Принаймні, відходячи, він двічі озирнувся, а наостанок, перш ніж зникнути за скелею, навіть, помахав нам рукою.
– Він зовсім змінився, – сказав я Вульфу. – Чим ви його причарували?
– Тепер нам вже ніколи, – відмахнувся Вульф. – Не можна гаяти ні хвилини. Я маю поговорити з цим чоловіком, після чого ми зразу відходимо. Я розповів Данило про все, що скоїлося. Він хотів піти туди і поглянути на них, але я відмовив. Якби він пішов сам, то повернутися міг би з цілою колекцією відрубаних пальців, включно з пальцем Зова, а якби ми пішли разом, Зов би нас побачив і подумав, що ми діємо разом – а нам цього допустити не можна. Тож ми забираємо Зова з собою, а Данило спробує нам завадити, але зазнає поразки.
– Сподіваюсь, мені не доведеться пристрелити Данило?
– Ні, якщо він не порушить даного мені слова. Я б хотів не повертатися у фортецю. Ти сходиш сам? Якщо він у стані йти, приведи його сюди.
– Руки лишити зв'язаними?
– Ні, розв'яжи його.
Я зайшов у фортецю через парадний вхід, розшукав потрібний коридор, запалив ліхтарик і спустився по сходах. Чому, перед тим, як зайти до кімнати, я взяв револьвер, я, навіть, сам не розумію, але я його витяг і звів гачок. Зайшовши, я обійшов усіх трьох мерців, переконався, що ніхто не задихав, і повернувся поглянути на Зова. Він лежав нерухомо з заплющеними очима, але не в тій позі, в котрій лишався перед нашим відходом. Я витяг ніж і перерізав пута, що зв'язували його гомілки і зап'ястки.
Я дивився на Зова і роздумував про те, як би я міг спростити нашу задачу, якби на пару хвилин позабув про всі доктрини. І раптом мене як громом вразило! А чи не міг Вульф саме це мати на увазі, коли послав мене сюди? Але по зрілому міркуванню я вирішив, що помиляюсь.
– Розплющуй очі! – прикрикнув я на Зова. – Нічого прикидатися.
Безрезультатно. Тоді я ухопив його за вухо і почав немилосердно викручувати. Зов застогнав і розплющив очі. Я ривком припідняв його і підштовхнув до виходу. Він рушив, як миленький, і до валуна, на якому сидів Вульф, ми добралися без пригод.
– Що ж, містер Зов, я радий, що ви можете ходити.
– Товариш Зов, – поправив його недавній полонений.
– Прошу, раз вам так більше подобається. Товаришу Зов. Нам треба йти. Можуть нагрянути незвані гості, а мій син вже досить потрудився сьогодні.
Зов подивився на Вульфа.
– Ви ж учора вдень були в Тітограді. Як ви сюди потрапили?
– Це зачекає. Ми маємо вибратися звідси.
– Я хочу знати.
– Ви чули, як я говорив про Духа Чорної гори. Мені сказали, що одного з їх очільників можна знайти тут, біля кордону, ось ми і приїхали сюди. Нам вдалося з ним зустрітися, але результат мене розчарував. Ми вирішили пересікти албанський кордон, побачили цю фортецю, і вже хотіли було зайти до неї, як раптом почули крик. Ми, вже прийнявши всі засоби застереження, спустилися донизу, щоб з'ясувати, в чому справа, і... Самі знаєте, що ми побачили. Ми втрутилися, бо ми проти тортур. Насилля, звісно, частенько уникнути важко, як, приміром, під час вашого завдання у Нью Йорку, але тортури ...