– Так, знав.
– Вона була надто впертою. Мені довелося покинути її в горах. Через два дні, в неділю, я отримав від неї звістку, в котрій вона просила передати вам повідомлення, і я послав.
– Хто передав його?
– Йосип Пашич. В той момент мені більше нікого було послати до Телезіо в Барі, і я послав його. Справи стримували мене в місті, і я не міг відійти до вівторка – саме тиждень тому. Я пішов у гори вночі – вночі йти завжди краще, але Карли там не було. Ми знайшли її тіло наступного ранку біля підніжжя скелі. У неї було кілька ножових поранень, але, враховуючи пошкодження, які вона отримала при падінні зі скелі, неможливо було сказати, чи піддавали її катуванням. У будь-якому разі, вона була мертва. Оскільки вона не мала документів, і по деяких інших причинах, важко було організувати християнське поховання, але її тіло було поховане належним чином. Можу вам сповістити, що ми намагалися переслідувати і знищити тих, хто її вбив, але в горах це складно, і, крім того, необхідно було негайно прийняти застережні заходи щодо тайника. Можливо, що перед тим, як її вбити, вони змусили її видати його розташування. Ми зайнялися цим в середу вночі, а в четвер ми з Йосипом Пашичем вернулися в Тітоград; вночі він відплив з Барі, щоб відправити до Нью-Йорка звістку про загибель Карли. Я вважав, що мушу сповістити вас про це, бо вона була вашою дочкою. Ось такі справи. Я не мав можливості запитати її, хто убив Марко.
Вульф спохмурнів.
– Ви мали можливість розпитати Йосипа Пашича.
– Він не знає.
– Він же був з нею в горах.
– Не зовсім так. Вона намагалася зробити дещо сама, всупереч здоровому глузду.
– Я хочу його побачити. Де він?
– В горах. Він повернувся туди в суботу вночі.
– Ви можете послати за ним?
– Звісно, можу, але не збираюся, – виразно сказав Данило. – Тут дуже складна ситуація, і він має лишатися на місці. Опріч того, мені б не хотілося, щоб Йосип зустрічався з вами в Тітограді, після всього, що ви тут натворили і викликали на себе підозру. Заявитися в управління таємної поліції! Вештатися вдень по вулицях, повсюди, де вам подобається! Звісно, Тітоград не столиця, це всього лиш маленьке бідне містечко, оточене горами, але й тут є люди, котрі бували за горами і за морем, а що, коли хтось із них упізнав вас? Невже ви думаєте, що я такий бовдур, що повірив, ніби ви Ніро Вульф, бо ви прийшли в мій дім і сказали мені це? Мене б уже давним-давно не було серед живих. Одного разу – це було минулою зимою – дядько показав мені ваше фото в американській газеті, і я вас відразу упізнав. В Тітограді є й інші люди, які можуть вас упізнати, але ні: ви йдете прямо до Госпо Стрітара і говорите йому, що ви Тоне Стара з Галичника.
– Я прошу вибачення, – жорстко проказав Вульф, – якщо я піддав вас небезпеці.
Данило відмахнувся:
– Не в цьому річ. Росіяни знають, що я беру гроші від Белграда, а Белград знає, що я беру їх від росіян, до того ж, і ті й другі знають, що я пов'язаний з Духом Чорної гори, тож ваша поведінка для мене безпечна. Я вислизаю з пальців як ртуть – чи грязь, як вони думають. Але не Йосип Пашич. Якщо я влаштую йому зустріч з вами в Тітограді, і по прикрій випадковості ... Ні. Ні в якому разі, він не може прийти. І потім, що він вам скаже? Якби він знав ... Так, Мета?
Двері відчинилися і з'явилася місіс Вукчич. Вона підійшла до чоловіка і щось сказала. Данило підвівся, ми з Вульфом послідували його прикладу.
– Я сказав дружині, хто ви, – повідомив Данило. – Мета, це містер Вульф і містер Гудвін. Я не бачу причини, чому б тобі не потиснути їм руку. – Її рукостискання було твердим і дружнім. Данило вів далі: – Я знаю, джентльмени, що, як і мій дядько, ви звикли до витончених страв і делікатесів, але я можу запропонувати тільки те, що маємо, принаймні, хліб.
Вечеря виявилася дуже приємною. Поміж Вульфом і мною на столі стояла електрична лампа під великим рожевим абажуром, тож мені доводилося повертатися, щоб його побачити, але це було не так складно. Місіс Вукчич була прекрасною господинею. Ні Вульф, ні Данило не звертали ніякої уваги на те, що я не розумію жодного слова з їхньої розмови, проте Мета відносилася до цього інакше, і часто поверталася до мене, як наче долучаючи мене до їх бесіди. Я згадав про обід, котрий Лілі Роуен давала у "Рустермана", і де один з гостей був ескімос, і старався пригадати, чи була вона до нього така ж уважна, як місіс Вукчич до мене. Але нічого не міг пригадати. Напевне тому, що сам зовсім не звертав на нього уваги. Я вирішив, якщо коли-небудь повернуся до Нью-Йорка, і буду запрошений на обід, де буде присутній хтось на кшталт ескімоса, я буду усміхатися йому чи їй, що п'ять хвилин.
Тушкована баранина танула в роті, редиска була свіжою і міцною, але найсмачнішим виявився хліб, випечений місіс Вукчич у виді булок, широких і довгих, як моя рука. Ми з'їли дві штуки, і я віддав їм належне. Масла не було, але можна було вмокати хліб в підливку, а коли вона скінчилася, то з яблучним джемом булки були ще смачніші. В підсумку я тільки виграв, не приймаючи участі в розмові, бо міг без перешкод об'їдатися і обмінюватися поглядами з Метою, та й пізніше Вульф сказав мені, що їхня розмова за столом була безпредметна.
Після вечері подали каву – принаймні, таке було припущення Вульфа, коли я запитав його, що це. Ми сьорбали це пойло з грубих жовтих чашок, коли несподівано Данило встав, покрокував до вхідних дверей і вийшов, закривши їх за собою. Враховуючи подальші події, напевно, цьому передував якийсь сигнал, хоча я нічого не помітив. Данила не було хвилин п'ять. Відтак, зайшовши в двері, він широко розчахнув їх, і до нас, сидівших за столом, дійшло дихання холодного вітру. Він сів, поклав на стіл згорток в пом'ятому темному папері, взяв свою чашку і випив всю каву. Вульф щось запитав у нього, дуже ввічливо. Данило поставив чашку, взяв згорток, розгорнув його і поклав на стіл між собою і Вульфом. Я витріщився на предмет, лежавший на папері. Незважаючи на свій хороший зір, я не відразу повірив своїм очам. Це був палець людини, відрізаний біля основи.
– Сподіваюсь, це не десерт, – сухо сказав Вульф.