– Вона мертва, – понуро сказав він.
Його завжди дратувало, коли я говорив таким чином. Він просвердлив мені дірку в голові, вимагаючи, щоб при сповіщенні інформації я використовував чіткі формуліровки, особливо при опису людей чи предметів. Але, оскільки дзвінок був із Барі, а в тій частині світу знаходилася тільки одна жінка, яка нас інтересувала, я не став чіплятися.
– Де, – запитав я, – в Барі?
– Ні, в Чорногорії. Звідти сповістили.
– Хто чи що убило її?
– Він сказав, що нічого не знає, крім того, що смерть була насильницькою. Він не сказав, що її убили, але, звісно, це так. Може, ти сумніваєшся?
– Може бути, але не сумніваюсь. Що і ще?
– Нічого. Просто факт і більше нічого. А якби я і витяг з нього ще що-небудь, нащо мені все це, якщо я сиджу тут?
Вульф подивився на свої ноги, потім перевів погляд на правий підлокотник крісла, потім на лівий, начебто, хотів упевнитися, що дійсно сидить. Зненацька, різко відсунув крісло, встав. Він підійшов до телевізора, постояв трохи, дивлячись на екран, затим повернувся і пересунувся до самого крупного, не рахуючи його самого, в кабінеті предмету – тридцятишестидюймового глобусу – крутонув його, зупинив і на одну-дві хвилини занурився у вивчення. Опісля повернувся, підійшов до свого столу, взяв книгу, котру дочитав до середини – "Але ми народилися вільними" Елмера Девіса, – підійшов до книжкової шафи і поставив її поміж двох інших. Обернувся до мене і запитав:
– Скільки у нас на рахунку в банку?
– Трохи більше двадцяти шести тисяч після уплати недільних чеків. Чеки ви викинули в корзину.
– А що в сейфі?
– Сто дев'яносто чотири долари і дванадцять центів дріб'язком і на крайній випадок резервні тридцять вісім сотень.
– Скільки часу їде поїзд до Вашингтона?
– Від трьох годин двадцяти п'яти хвилин до чотирьох годин п'ятнадцяти хвилин в залежності від потяга.
Він незадоволено поморщився:
– А літак?
– Від шестидесяти до ста хвилин в залежності від напрямку вітру.
– Літаки літають часто?
– Кожні тридцять хвилин.
Вульф поглянув на стінний годинник.
– Можемо ми потрапити на той, що вилітає ополудні?
Я підвів голову:
– Ви сказали "ми"?
– Так. Треба швидко отримати паспорти – ти маєш з'їздити за ними.
– Куди нам потрібні паспорти?
– В Англію і в Італію.
– Коли ми виїжджаємо?
– Як тільки отримаємо паспорти. Краще ввечері. Можемо попасти на літак, котрий вилітає до Вашингтона опівдні?
– Стривайте, – сказав я. Можна збожеволіти, стежачи, як статуя несподівано перетворюється на динамо-машину. – Це необхідно?
– Ні.
– Скільки разів ви мені говорили, що не треба діяти під впливом пориву. Чому ви не сядете і не порахуєте до тисячі?
– Це не порив. Ми мусили поїхати набагато раніше, як тільки дізналися, що вона там. Тепер цього вимагають обставини. До біса все; так можемо ми попасти на цей літак?
– Ні. Нічого не поробиш. Одному Богу відомо, що ви будете їсти впродовж тижня, чи, може, року – а Фріц готує на вечерю мусс "покахонтас" із молок макрелі, і якщо ви його не з'їсте, то потім вимістите злість на мені. Поки я зателефоную в аеропорт і дістану з сейфа ваше свідоцтво про натуралізацію і своє свідоцтво про народження, ви можете піти і допомогти Фріцу, якщо у нас вже такий божевільний поспіх.
Він хотів щось сказати, але передумав, повернувся і пішов на кухню.
ГЛАВА 4
Ми повернулися додому о дев'ятій годині вечора. У нас були не тільки паспорти, але й квитки на літак, що вилітав з Айдлуайлда в Лондон о п'ятій годині пополудні наступного дня, в суботу.
Вульф поводився не так, як годиться чоловікові. Я мав надію, що коли вже він вирішив перетнути океан і добру частину континента, то з нелюбов'ю до машин покінчено, і розслабився, однак, видимих змін в його реакціях не відбулося. В таксі він сидів на краєчку сидіння, вчепившись в пасок, а в літаку всі його м'язи були напружені. Очевидно, це сиділо в ньому так глибоко, що помогти йому міг би тільки психоаналіз, а на це не було часу. На цю процедуру пішло б, мабуть, не двадцять годин, а двадцять років.
У Вашингтоні все було просто. "Особливо важлива персона" із Держдепартамента, котру ми прождали всього десять хвилин, на початку пробувала пояснити, що втручання в справи паспортного відділу на високому рівні нерозсудливо, але Вульф перервав його, і зовсім не так дипломатично, як можна було б очікувати в такому закладі. Вульф заявив, що він просить не про втручання, а тільки про те, щоб прискорити справу; звернувся він за допомогою у Вашингтон тільки тому, що крайня необхідність професійного характера вимагає його присутності в Лондоні в найкоротший термін. Він вважав, що може розраховувати на вираз вдячності за такі-собі надані послуги і виявлення готовності відповісти взаємністю на таке скромне і невинне прохання.
Так і вийшло, але все одно оформлення відняло якийсь час. Всю суботу ми провозилися зі справами. Невідомо було, на скільки ми виїжджаємо. Ми могли повернутися через кілька днів, але Вульф вважав, що треба розраховувати на невизначений строк, тому справ у мене було сила-силенна. Фреду і Оррі було заплачено, а Солу приписано знаходитися в кабінеті і спати у Південній кімнаті. Натаніель Паркер, наш адвокат, був уповноважений підписувати чеки, а Фріц – приглядати за "Рустерманом". Теодору видали цілу купу непотрібних інструкцій сприводу орхідей. Помічник управляючого в готелі "Черчілль" мав оплатити готівкою чек на десять тисяч десятками, двадцятками і сотнями, і я витратив добру годину на те, щоб їх акуратно вкласти в пояс, який купив у магазині Аберкромбі. Єдина за цілий день сварка відбулася в останню хвилину, коли Вульф стояв у кабінеті в пальто і капелюсі, а я відкрив шухляду свого стола і витяг "марлі" 32-го калібра і дві коробки з патронами.
– Ти це не візьмеш, – заявив він.
– Природно, візьму. – Я засунув пістолет в плечову кобуру, а коробки – в кишеню. – Дозвіл у мене в портмоне.
– Ні. Через нього можуть бути неприємності на митниці. Ти зможеш купити пістолет в Барі. Витягни його.
Це наказ, і він був начальником.
– О'кей, – сказав я, витяг пістолет і поклав його в шухляду. Затим всівся на стілець. – Я не їду. Як вам відомо, я вже багато років взяв за правило не виходити на діло, пов'язане з убивством, без пістолета, а це суперділо. Я не збираюся ганятися за вбивцею навколо Чорної гори на чужій землі, маючи в якості зброї лише поганий пістолет місцевого виробництва, про який я нічого не знаю.