— Ця історія, — мені досі здається, що вона фантастична, а відтак, як і кожна фантастика, незбагненна, і в той же час ніби реальна, а відтак і збагненна, хоч і виходить поки що за межі наших знань, — так ось, ця історія лучилася зі мною в далекому від нашого часу році і в далекому од Києва місті…
Отож, 1966 рік, квітень місяць, Ташкент…
26 квітня того року, якщо ви пригадуєте, в узбецькій столиці відбувся надзвичайно потужний землетрус. В ту пору року до Середньої Азії традиційно приходить період найбільшої спеки, що по місцевому "саратан" називається. Дихати було нічим навіть вночі, а тут землетрус, руйнації, пил стовпом і ти почуваєшся в тому пилові як на сковорідці, та ще й час од часу під тобою все трясеться, все тріщить, сиплеться і руйнується…
Софія Віталіївна на мить вмовкає, пригадуючи давню подію, що збиралася при нагоді мені розповісти, але нагоди якось не траплялося, все було ніколи, а тут мовби випала при нашій чергові зустрічі вільна часинка. Це як у нас зайшла мова про незвичайні, чи не містичні випадки, що час од часу трапляються з людьми і не мають ніякого пояснення, пані професорка і пригадала обіцянку розповісти на цю тему один випадок з її життя.
Замислившись, Софія Віталіївна пальцями правої руки помацала для чогось браслет, що його не одне десятиліття носила на зап’ясті лівої руки (це характерна для неї звичка, коли задумається, то перебирає браслет). Штуковина та (господарка її називала бранзолеткою) була з якогось гарного коштовного матеріалу. Збоку на ланцюжку висів маленький брелок у вигляді скрученої напівкільцем змійки явно екзотичної, що звела головку… Гм… Вельми оригінальний брелок — змійка. (Я, зізнатися, терпіти не можу змій і вони — у будь-якому вигляді, бодай і в невинному зображенні — викликають у мене миттєву відразу, що я з нею не годен впоратися). Щось мені — хоч я й не знавець плазунів, — і взагалі, ними не цікавлюся, видалося знайомим у тій змійці. Придивившись, згадав: десь ніби я бачив таку змійку із світлим хрестоподібним малюнком на пласкій голові…
— Я з нею в Ташкенті, м’яко кажучи, здибалась. Хоча б краще її до віку не знати! — пояснила мені оповідачка. — А зазнайомилась ось з-за яких обставин.
Тоді, у1966 році, як я вже казала, в узбецькій столиці стався землетрус. Правда, не такай руйнівний, як в Ашхабаді у 1947 році, але все ж відчутний, адже більша частина міського житлового фонду тоді опинилася в аварійному стані. Їх спеціальні бригади доруйновували, бо руїни становили собою небезпеку. Особливо багато кинули студентів та солдат, які з танків знімали гармати і танками трощили недоруйновані стіни. З Москви надійшла обнадійлива вістка-обіцянка відродити Ташкент, тож узбецька столиця швидко перетворилася на величезний будівельник майдан. Потрібні були тисячі й тисячі робочих рук, техніка. Будівельники прибували з усієї країни, мешкали в основному в наметах. Посеред вулиць, площ та скверів. Крім будівельників, потрібні були, ясна річ, і медики. Ось я, тоді молодий лікар, тільки-но закінчивши інститут і зголосилася в Середню Азію. І патріотизм та молодечий ентузіазм спрацювали, і бажання підзаробитися. Вулиці міста була всіяні битим склом, купами штукатурки тощо. Майже у всіх будинках зміїлися чималі тріщини, дахи ледь трималися. Все тріщало й скрипіло. Там і там здіймалися дими, електрика була відключена, водогін не працював.
Землетрус, що стався тоді о 5 годині 23 хвилини ранку не вгамувався, ще кілька днів відчувалися досить потужні поштовхи — майже щогодинні. Час од часу трясло відчутно, ще руйнувалися стіни й осідало, все тряслося і під ногами наче гойдалки сюди й туди ходили. Сейсмологи запевняли, що це останні поштовхи, але вони все одне не ставали чомусь останніми.
Проте люди працювали, розбирали завали, розчищали майданчики, закладали підвалини нових будинків — всі трудилися не з принуки. Нам, медикам, вистачало роботи. Загиблих на нашій ділянці, слава Богу, не було, але поранених зібралося багато і їх рядами складали прямо на вулицях. І там же й робили їм першу допомогу. Мешкали ми у великих армійських наметах, працювали вдень і вночі, не відчуваючи втоми. Все б нічого, але в Ташкент я, тоді двадцятип’ятилітня, приїхала зі своєю маленькою донечкою. Це не схвалювалося, тож довелося чи не потай привезти з собою Віруньку мою — ні на кого було вдома залишити, чоловік мій на той час молодий спеціаліст, був у довготривалому закордонному відрядженні — заробляв гроші на кооперативну квартиру та машину. Тож ж я й захопила з собою в Ташкент Вірусю, їй тоді лише півтора годочки виповнилося — тільки-но почала ходити, на ніжках ще не міцно тримаючись.
Медпункт знаходився в наметі. Віруся була постійно біля мене. Колеги її полюбили і всі гуртом за нею доглядали. В сусідньому наметі була їдальня, а митися ми ходили до ближнього зруйнованого особняка, у дворі якого був хауз-басейн.
Але швидко вода забруднилась від пилу та сміття, що літало в повітрі і ми змушені були ходити до дальнього арику — зрошувального каналу, що його випадково знайшли неподалік околиці. Він тихо жебонів у тіні яблунь, груш та урюку — так по-місцевому називають абрикоси (як і самі плоди абрикос, висушені з кісточками). Ще понад ариком росла ліщина, здіймалися цілі хащі малини. Якось я привела до малини донечку, хай поласує ягідками, духмяними, наливними. Та і сама заходилася смакувати. Невдовзі мене погукали. Я залишила дочку — рви ягідки, кажу, — а сама пішла до колег.
Відвернулась на якусь хвилинку, а коли повернулася — отетеріла. Ледь чи не в ступорі опинилася. Донечка моя, цікавенька до всього Вірусенька, стояла над ариком і простягала до когось — чи до чогось рученята і щось ласкаве до того, спершу мені невидимого, лепетала.
Я глянула вниз, під ніжки її й знову обімліла. На піщаному взгірку перед дочкою звивалася… змійка. Правда, невелика, але від того мені легше не стало. Я вже знала, що в Середній Азії найотрутніші змії. Серед них кобра, гюрза і ефа ведуть перед. Всі троє — смертельно небезпечні. Кобру я знала по малюнках, особливо з надутим капюшоном. Вона товста й здорова. А тут перед донечкою звивалася менше метра змійка. Якась вохриста, з білуватим візерунком, на голові — світлий хрестоподібний малюнок. По ньому впізнала, що то ефа, піщана ефа, змія з родини гадюкових. Як і її товарки — кобра та гюрза — теж смертельно отруйна, від укусу якої спасу немає. Як і кобра та гюрза — ефа теж основне джерело зміїної отрути. Всі три охороняються законом. І ось одна твар з тієї жахливої трійці, звиваючись, підповзала до босих ніжок моєї донечки…