— Киш! — гукнув я. — Троянду зломиш!
Мавпа перескочила на іншу гілку, показала мені язика і сказала:
— Карбюратор.
Я погрозливо махнув кулаком. Тоді мавпа показала мені дулю. Я дуже розсердився і почав мацати навколо себе, чим би в неї кинути. Та мавпа раптом зняла окуляри, зіскочила на підлогу і підбігла до кушетки. Шарпнувши мене за сорочку, вона розчаровано сказала:
— Тю, він спить!
Я спритно вдарив її подушкою і прокинувся. Біля мене стояв Сергій і репетував:
— Чого ти б'єшся? До нього приходиш гратися, а він подушками б'ється!.. А то як дам!
Я сів, протер очі і дуже здивувався:
— Хіба я тебе бив?
— А кого ж І
— Мавпу!
— Яку мавпу?
Я подивився на троянду. У вазоні стояла маленька гілочка.
Вона анітрішечки не виросла.
— Це мені приснилося... — сказав я.
— Ти що, завжди б'єшся подушками, коли тобі щось сниться?
Нарешті Сергій перестав сердитись.
— Ні, це тільки сьогодні. Мені приснилося, наче якась мавпа смикає мене за сорочку.
— Ну, коли вже тобі серед білого дня мавпи сняться, то погані твої справи. У війну гратимемо?
но
— Можна... — погодився я.
— Валька, а ти б пішов на війну? — спитав Сергій.
— Ого! Ще й як! Кулеметником. Тільки тра-та-та-та-та! А вони падають!..
— А я в кінноту! Ех, мчиш, грива в'ється, а шабля тільки — рраз, рраз!.. А вони падають!
— А нас би на війну не взяли, — зауважив я.
— Нічого! Взяли б! Читав, як у громадянську? Альошка Богунець.
— А ще був син Таращанського полку.
— От бачиш. Тільки, поки буде справжня війна, ми, мабуть, повиростаємо.
— Аз ким вона буде?
— З фашистами, з ким же ще! Ну, з буржуями. З різними біляками.
— Мабуть, повиростаємо, — погодився я.
— То пішли грати?
Сергій заздалегідь озброївся кривим дрючком, що був у нього за шаблю, і цуркою замість пістолета. Я взяв палицю, яка служила мені і рушницею, і гарматою, і кулеметом.
За півгодини ми знищили безліч ворогів. Потім я погодився, що мене тяжко поранять, а Сергій врубається в гущину ворожих лав і мене врятує.
Нам довелося повернутися до кімнати, бо там було велике дзеркало. А хіба ж цікаво грати у війну, коли ти падаєш поранений і себе не бачиш! Ми з Сергієм падали тільки перед дзеркалом. І стежили, щоб падати красиво, по-справжньому, як у кіно.
Так от, відбиваючись від ворогів, що оточили мене з усіх боків якраз біля дзеркала, я відчув, як щось гаряче обпекло мені груди. То була ворожа куля. Не випускаючи кулемета, я схопився однією рукою за груди, на мить завмер і потім, спираючись на кулемет, заточився на підлогу.
Я впав на спину. Моя мускуляста і мозолиста рука відкинулася вбік, все ще стискаючи кулемет. Друга рука красиво лежала на грудях.
Оточений ворогами, я знепритомнів. Але Сергій забарився
Його не видно було з-за столу. Тому я швиденько підвівся на ноги, щоб з'ясувати, у чому справа.
І що ж я побачив! Сергій, мій бойовий друг, стояв біля підвіконня і зосереджено розглядав китайську троянду. Він забув про мене.
— Оце так! — обурився я. — Тут, як якийсь дурень, лежиш з дірою у грудях, а він і не думає рятувати!..
— Валька, вона гине! — крикнув Сергій.
Я миттю опинився біля нього. Сергій показав мені два листочки, які обм'якли і похилилися.
— Гине... — прошепотів я. — А я думав, що вона й справді виросте, як дерево.
Сергій гґорадив:
— Ти спитай у Ніни Василівни. Може, вона знає, як її рятувати.
Я побіг до сусідки і розповів про новину. Ніна Василівна відклала всі свої справи і разом зі мною пішла до троянди. Взяла вазон до рук, уважно оглянула рослинку.
— Ну? Ну як? — напосідали ми з Сергієм.
— Так... — нарешті промовила вона. — Земля, я бачу, непогана, і полили ви її добре. Ці два листочки, мабуть, загинуть. Ти, Валю, май на увазі: треба заготувати більший горщик. Вона тепер ростиме швидко, а вазончик у вас маленький...
— То вона ростиме?
— Обов'язково. Якщо будеш як слід доглядати.
— От здорово!
А Сергій посміхався на весь рот. Як тільки Ніна Василівна вийшла, він смикнув мене за рукав:
— Побігли!
— Куди?
— Розповімо Руслану про троянду! Коли вона підросте, відламаєш мені гілочку, я й собі дерево посаджу. Добре?
— Добре, — сказав я, і ми побігли до Руслана, щоб розповісти йому про троянду.
ВСЕ СТАЛО ІНАКШЕ
Ми з хлопцями майстрували різні речі, подорожували по нашому величезному місту, грали у війну. Китайська троянда, яку я вирощував у пляшці, а потім у вазончику, зробилася міц-неньким кущиком і рясно вкрилася листям. Вона порадувала всіх нас і здивувала сусідку — вчительку ботаніки Ніну Василівну: несподівано зацвіла чудовими червоними квітами.
Все було б добре. Та ви пам'ятаєте, що торік казав Сергій? "Поки буде війна,— казав він,— ми повиростаємо". Сергій помилився. Війна почалася цього самого літа, як зацвіла троянда.
Ми ще не розуміли, яке страшне лихо прийшло у країну, і вважали війну надзвичайно цікавою річчю. Настрій псували тільки повідомлення з фронту: фашисти весь час просувалися вперед, а наші відступали.
— Це тимчасово, — говорили дорослі. — Гітлер напав на нас зненацька, як злодюга. Але ось Червона Армія збереться з силами та як вдарить!..
І ми з хлопцями з нетерпінням чекали, коли вже наші вдарять. Дуже заздрили дядькові Степану і Руслановому батьку, які пішли на фронт.
Перший німецький літак ми побачили якось ранком, коли гралися у дворі. Повітря загриміло від вибухів зенітних снарядів, загули заводи і заверещали сирени.
— Ось він, — раптом сказав Сергій.
— Хто?
— Німець.
— Де ти його бачиш?
Сергій стояв, закинувши голову, і дивився на небо. Ми з Русланом теж вдивлялися в ясну блакить, але не бачили літака.
— Тю, сліпі! — засміявся Сергій. — А де снаряди рвуться — бачите?
Це ми бачили. Високо-високо над містом раз у раз виникали білі пухирці. їх наче хто жменями сипав у небо. Дуже цікаво було стежити, як вони виникають. Чисте небо, і раптом — є! Один, другий, третій... Вони з'являлися несподівано, як бульки на калюжі під час дощу.
Це й були розриви зенітних снарядів.
І тут ми з Русланом одночасно побачили фашистський літак. З землі він здавався маленьким блискучим хрестиком і летів набагато вище вибухів.
— Це розвідник, — зауважив Руслан. — Літає собі і фотографує. У нього, мабуть, і бомб нема, а то б він їх поскидав.