Чужинець має ту перевагу над англійцем, що він зроду добропорядний. Йому не треба, як нам, намагатися бути добропорядним. Йому не треба на новий рік давати собі слово бути добропорядним і більш-менш дотримувати цього слова до середини січня. Він і без того добропорядний увесь рік. Коли чужинцеві сказано, що сідати в трамвай і сходити з нього слід з такого-то боку, йому навіть на думку не спадає, що можна не робити і з протилежного боку.
Якось у Брюсселі мені довелося бути свідком, як один безвідповідальний чужинець спробував сісти в трамвай не з того боку, що вимагали правила. Двері поряд нього були відчинені, а обійти на правий бік вагона, де слід було сідати в трамвай, він просто не встиг би, бо на вулиці був великий рух. Отож він увійшов у вагон з того боку, де стояв, і сів на місце. Кондуктор, що на хвильку одвернувся, вражено втупився в нового пасажира. Звідки він тут узявся? Кондуктор не спускав з ока вхідних дверей і не бачив цієї людини. Трохи згодом він почав здогадуватись, але все-таки не міг отак відразу звинуватити свого ближнього в такому тяжкому злочині.
Він звернувся до самого пасажира. Чи його присутність у вагоні наслідок чуда, а чи, може, гріхопадіння? Пасажир визнав свою провину. Пройнятий не так обуренням, як скорботою, кондуктор попросив його вийти з трамвая. Він не міг припустити в своєму вагоні такого неподобства. Пасажир не послухався; тоді кондуктор зупинив вагон і викликав поліцію. Як то й годиться полісменам, вони тут-таки виросли, немов із-під землі, й виструнчились за своїм солідним начальником,— чи не сержантом, як мені видалося. Спершу сержант просто не міг повірити словам кондуктора. Навіть тоді, якби пасажир заявив, що він увійшов у вагон з правого боку, його слова вистачило б. Службовій особі за кордоном куди легше було б повірити в те, що кондуктор на хвилину втратив зір, аніж у те, що людина, народжена від жінки, може свідомо вчинити порушення недвозначно сформульованих друкованих правил.
Якби я опинився в такій ситуації, я просто збрехав би, і з усім клопотом було б покінчено. Але цей пасажир виявився гордим чи, може, недотепним,— одне з двох,— і вирішив не відступати від правди. Йому було наказано негайно зійти з вагона й пересісти в другий. З усіх боків надходили все нові й нові полісмени, і думати про якийсь опір при такому співвідношенні сил було б даремно. Пасажир погодився зійти і рушив до тих дверей, якими й слід було сходити. Але так було б несправедливо: він увійшов не тими дверима, що вимагали правила, отож і зійти повинен теж усупереч правилам — з протилежного боку. Отак його й висадили в самому вирі вуличного руху, після чого кондуктор став посеред вагона й прочитав нотацію, як небезпечно входити й виходити з трамвая, порушуючи правила.
У Німеччині є один чудовий закон,— я хотів би, щоб такий був і у нас в Англії,— про те, що ніхто не має права кидати на вулиці папірці. Один мій знайомий, англійський офіцер, розповів мені, що, перебуваючи якось у Дрездені і не знаючи про існування цього закону, він прочитав був якогось довгого листа, порвав його на півсотні дрібненьких клаптиків і викинув. А діялось це саме на вулиці. Його зупинив полісмен і вельми чемно пояснив, що закон забороняє таке робити. Мій знайомий погодився з ним, що це дуже добрий закон, подякував полісменові й сказав, що надалі враховуватиме його слова. Тоді полісмен зауважив, що цього цілком достатньо на майбутнє, але тепер треба якось упоратись із минулим, тобто з півсотнею клаптиків паперу, розкиданих по бруківці й тротуару.
Мій приятель військовий, лагідно всміхнувшись, визнав, що не бачить, як це можна було б зробити. Полісмен, мавши розвиненішу уяву, підказав вихід. А саме: щоб винуватець сам попідбирав усі ці півсотні, чи десь коло того, клаптиків. Мій приятель — генерал у відставці, чоловік солідний, а як коли, то й пиховитий. Йому й у думці не могло вкластися, як це він серед білого дня почне повзати рачки на головній вулиці Дрездена, підбираючи якісь там клапті паперу.
Німець-полісмен визнав, що становище, справді делікатне. Але якщо мій приятель не погоджується, можливий ще інший варіант. А саме: під ескортом полісмена англійський генерал пройде до найближчої тюрми, за якихось три милі, а дорогою його супроводитиме, як це й заведено, юрба роззяв. Зараз четверта година, отож судді вони вже, певно, не застануть. Однак генералові забезпечать найбільші вигоди, які тільки можливі в тюремній камері, і полісмен не мав сумніву, що, сплативши штраф у п'ятдесят марок, він вийде на волю не пізніше, як завтра перед обідом. Генерал запропонував найняти якогось хлопчака, щоб попідбирав папірці. Полісмен звірився з текстом закону і заявив, що такі речі не дозволяються.
"Я обміркував становище,— розповідав мені мій приятель,— враховуючи всі ймовірні варіанти, в тому числі й можливість збити цього типа з ніг і чкурнути навтіки, і прийшов до висновку, що перша його пропозиція була порівняно найменш обтяжлива. Але я й гадки не мав, яка це буде марудна робота — попідбирати всі ці тоненькі клаптики з брудного бруку! Це забрало в мене майже десять хвилин, а втішалося цим видовищем десь так тисяча душ, якщо не більше. Але, кажу вам, це таки добрий закон, я тільки за одним шкодую — що не знав його раніше".
Якось мені випало побувати в товаристві однієї американки на виставі німецької опери. В німецьких театрах глядачі зобов'язані скидати головні убори — знову ж таки, я б тільки хотів, щоб такий звичай прищепився і в Англії. Але американка була призвичаєна нехтувати правила, встановлені простими смертними. Вона пояснила капельдинерові, що й не думає скидати капелюшок. Він зі свого боку пояснив їй, що скинути капелюшок доведеться, і на цьому грунті між ними почалась невелика суперечка. Скориставшись нагодою, я відійшов убік купити програму: на мою думку, чим менше людей уплутано в суперечку, тим краще.
Моя знайома відверто заявила капельдинерові, що не надає ніякісінького значення його словам, хоч би й що він там казав. Капельдинер і без того не здавався дуже говірким, а останні її слова, можливо, й зовсім спантеличили його. В усякому разі, він нічого не відповів. Усе, що він зробив,— це став на дверях, втупивши погляд у далечінь. Двері були завширшки яких чотири фути, і три з половиною фути займав своєю постаттю капельдинер, мавши вагу десь так під триста фунтів. Як я вже казав, я відійшов убік купити програмку, а коли повернувся, то побачив, що моя приятелька вже скинула капелюшок і встромляла в нього шпильки, а вигляд мала такий, наче в руках у неї не капелюшок, а капельдинерове серце. Опери вона не хотіла слухати, а тільки раз у раз поривалась висловлювати своє обурення капельдинером. На щастя, публіка не дозволила їй навіть і цього.