— Таваріщ лейтенант! Я — Бражньов! Я должен відєть генерала! — і одночасно сім автоматів скерувалось на чекіста. Чекіст розгубився. — Ні с места! Рукі ввєрх! — тихо скомандував Троян. Чекіст підняв руки. До нього підскочило двоє троянівців і забрали зброю. — Лейтенант, — різко сказав Троян, — один звук — і тебе нема! Де генерал? Я мушу його арештувати! З наказу генерала Жукова!
Це був найгостріший момент. За стіною у трьох класах спало тридцять чекістів. Один лише звук, і вони могли зірватись.
Троян підпихнув автоматом чергового:
— Останній раз: де генерал?
— Наверху! — озвався чекіст.
— Де наверху?
— Там! — вказав чекіст на ліві сходи.
— Скільки їх?
— Троє!
— І більше нікого?
— Шафьори!
— Скільки?
— П'ять!
— Веди!
Двоє автоматчиків зайняли місце чергового, решта з черговим пішли нагору. В коридорі світилась свічка. Генерали спали у квартирі директора, шофери навпроти, в колишній бібліотеці. Троянівці вскочили до генералів, освітили кімнату електричними ліхтариками, забрали зброю.
— Іменем верховного командування ви арештовані! Негайно збирайся! Всі! Без єдиного звуку!
Генерал і двоє його товаришів не перечать. Вони не знають, хто перед ними. Вони бачать лише автомати. Поспіхом, мовчки збираються, і їх виводять. Ведуть униз, до першого авта, кажуть сідати. Сідають. Авто рушає. Троянівці швидко дають знак своїм, що пішли правим входом, і тим, що залягли за будинком, в саду. Негайно твориться дві групи, одна лишається на подвір'ї з автоматами проти вікон, друга беззвучно вступає до класу, звідки відразу гуркочуть довгі серії з автоматів впереміну з вибухами гранат. Крик, рух, брязкіт скла... У кімнатах темні силуети. Нові, зовнішні серії. Напруження неймовірне. І нарешті, по чверть годині, западає знов тиша. Тільки по коридорах, по класах, по сходах приглушений тупіт ніг, мигання огників, оклики.
А потім, коли все зливається вниз і будинок порожніє, наповнюється тінями подвір'я. Знову рух, знов біганина, знов оклики, когось несуть, тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потім гудуть мотори, машини поволі рушають, виїжджають на вулицю, повертають наліво і зникають у темряві вулиці "на Лисах". Будинок лишається безлюдний. Ні живих, ні мертвих. Лише сліди на стінах, лише вибиті вікна, розкидані папірці і... червоні, мокрі плями. Але все це прикрите ніччю і мовчанкою.
На світанку бригада зупинилась на хуторі, за сім кілометрів від Дерманя, на так званих Валах. Хутір порожній. Ні вікон, ні дверей. Ніде ніякого життя. Тихо і мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей, залунали окремі слова. По хвилині знов запала тиша. Біля напіврозваленої клуні, біля хліва і повіток стояло п'ять машин. Темні силуети зникли. Запав сон. Тільки у двох кінцях хутора і на піддашші головного будинку не спала варта.
А ще не спали Троян, Залізняк і Терешко з двома своїми помічниками. Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал. Ситий, плеканий, півроздягнений, із зв'язаними дротом руками, він творив жалюгідний образ. Він був приголомшений і втратив мову. До нього підсів Терешко, біля Терешка з нотатником Залізняк, окремо, збоку, під стіною стояв Троян. Два дебелі бійці з автоматами напоготові завмерли при вході. Генерал сидів у кутку на долівці, у двох інших кутах сиділи Калачов і Самойлов.
— Генерале, — спокійно і тихо говорив Терешко, — тепер нема жартів! Пішло на гостро! Сам знаєш, скільки ти вчоpa підсипав нам огню! Га? І тепер без кокетства! Співай! А ні — доберемося до твого язика іншою дорогою! Генерал мовчав, його ліва щока сіпалась, губи здригалися. Світло малої свічки в руках Терешка падало просто на його обличчя.
— Нічого не поможе, генерале! — дуже спокійно сказав Терешко, і ці лагідні, неголосні слова в контрасті з виглядом цих людей, обшарпаних, брудних, мокрих, напружених, творили враження.
Генерал рішився говорити. Про назви частин, їх розташування, склад, призначення, озброєння, про їх командирів, їх плани, вигляд — про все, що тільки можна було від генерала сподіватися. Окремо говорилось про головний штаб, про батальйон Бражньова. Не забуто вчорашньої батареї, її складу, командування. Не забуто відділів у різних ближчих селах і містечках.
Биті дві години провозився Троян з генералом. Залізняк заповнив свій нотатник, Терешко задовольнив свою цікавість. Потім генералів лишили в спокою, покликали сонного радиста, звеліли викликати штаб "окремого карального чекістського відділу" і надати депешу, що гніздо такого й такого бандита і всю його банду зліквідовано цілковито; що минулої ночі на штаб генерала Смірнова невідома банда спробувала була напасти, але напад успішно відбито і бандитів знищено; що генерал із своїм штабом, з огляду на пошкодження приміщення, переноситься на інше місце, правдоподібно, в район Мизоча, про що буде окремо повідомлено. В кінці депеші рекомендувалось затримати батальйон Бражньова на місці, бо в його присутності потреби поки що немає. Депеша пішла, потвердження одержано.
Троян і двоє йог друзів заходять до хати, на них нема сухого місця, вони ледве тримаються на ногах, але мусять ще докінчити деякі деталі цієї картини. Посідали хто де міг, бо ноги відмовлялися тримати.
— Тепер, друзяки, — почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим тоном Троян, — тепер, друзяки, ми з вами трішки в сідлі! Тепер ми не Іван і не Степан, а Смірнов і Ко! Ти ось, наприклад, Залізняче... як його? — глянув на військову картку, — Самойлов. Шеф операційної бази — трам-тара-рам — енного відділу! Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такі погони? А ордени! Леніна, Олександра Невського. Словом, двічі, а по-моєму, тричі Герой! Приймай! Про решту довідайся і у самого бувшого Самойлова. Що і як, куди і чого. А ти, Терешку, таки дочекався свого. Сам, можна сказати, диявол Калачов! Майор войск — трам-тара-рам! Да здраствуєт Берія і його соратник товариш Терешко-Калачов! Вручаю тобі цей документ, бережи його, як своє більмо, і виконуй пильно обов'язки перед родіною і Сталіним.
Ну а я? Розуміється, сам Смірнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант! Люципер. Окремого, розуміється, відділу. І також ордени і прочая, прочая, включно з цим ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на пожертя драконам. А там он валіза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто з-під станка. А все разом! Братіки, братіки! І як це блискуче пішло! За таке справді варто орден не лише Совєтського Союзу, але й цілої земної кулі. А тобі, Залізняче, поетові з усіх боків, — нагорода Нобеля! Як ти їх зняв, сонних, можна сказати, як немовляток. А тебе, Терешку, вже й не знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як муркотів ти над тим куснем сала, мені нагадався кіт. Але знаєш який? Що потрапить бавитися навіть з левами. У мене самого, признаюсь, хололи печінки, дарма що загартований.