От тільки, здається мені, ми ніколи не пишаємось нічим рідним і питомим. Хіба я не чув, наприклад, у Полтаві як наші люди — та ще й самі полтавці — говорили: "Наша Полтава тільки здалеку, як пава, а зблизька,— як свиня!" Правда, Полтава — не Монахин, але ж вона також має багато своєрідної краси, й мені принаймні тепер видається, що у нас і дерева не гірші, а такого краєвиду, як з монастирської гори, не знайдеш і біля Монахина.
Те саме я чув і в Києві: — "Що Київ? — от, мовляв, Москва — то інша річ!" Але ж тепер прочитав я недавно у французькому романі, що київські сади над кручами Дніпра,— одні з кращих в Європі! Це ж пишуть чужинці...
Ну, я знову збочив від своїх прямих записів...
Запишу ще тільки деякі відомості. Сам Іоганн Карлович радив мені це записати, бо, каже, через три-п’ять років розказані ним сьогодні данні про повітряплавання видаватимуться страшенною старовиною й різниця між теперішнім та тодішнім аеропланом буде така, як між теперішнім німецьким "децугом" — потягом-"блискавкою" — й першим потягом Георга Стефенсона.
Для теперішніх аеропланів французи користуються переважно легкими моторами фірми "Гном" на 80–100 сил; ті мотори важать 94–125 кілограмів. Німці також вживають цієї системи, але найбільш користуються "Мерседесом", "Бенцем" і т. д., що важать від 160 до 205 кілограмів.
Аероплан пролітає від 80 до 150 кілометрів за годину, мусить легко триматись в повітрі не менше 5–6 годин без спуску, а підніматись на 1000 метрів вгору не довше, як за 6–8 хвилин.
Величезне значення, крім сили й справності мотора, для доброго літання ще має той матеріал, з якого зроблено крила. Раніш вживали гумового полотна, а тепер німецькі хіміки видобули спеціальний "авітоль-лак", який не пропускає води й повітря та дуже зміцнює полотно. Взагалі, вишукуючи ті чи інші способи поліпшення аеропланів, німці мали цілком іншу методу, як французи. Поки французи досягали чогось наслідком "емпіричних спроб", тобто, як кажуть москалі, робили часто "на авось" — чи вийде, чи не вийде,— німці одразу поставили всю справу на науковий ґрунт. Далі: в той час, коли французи та інші народи будували державні фабрики аеропланів,— німці дозволяли виробляти їх і всім приватним фабрикам. Через те у німців тепер є найбільше фабрик, вони можуть — при потребі — виробити найбільш машин і, конкуруючи одна з одною, самі силкуються зробити якнайбільше удосконалень. Тепер німецькі інженери, між іншим, намагаються зробити такі машини, щоб вони мали якнайменший хвіст, або були б зовсім без хвоста, бо це дасть змогу легше перевозити апарати з місця на місце.
Звісно, Іоганн Карлович знає все, де що робиться. Тим-то він знає й російську вигадку Сікорського — величезну машину з чотирма моторами, що зветься "Ілля Муромец". Але ж він каже, що, як і сама Росія велика та дурна, такий великий та дурний вигаданий Сікорським аероплан, бо він через свою вагу летить, як ворона. Й перша маленька ластівка, як, наприклад, німецький "Отто" або "Рекс" чи "Аго" враз наздожене його й вмить може заклювати одною жменею запальних стрілок...
— — —
Я сьогодні забіг до Кобця. Розповідав йому про вчорашній день, про літання Іоганна Карловича, про аеронавтику і т. п.
І мене вразила та думка, яку він висловив. Кобець каже, що ми цілком зайво втішаємось, ніби людина вже перемогла повітряну стихію. Навпаки,— порівнюючи з тим, що повинно бути, теперішній аероплан все одно, що велосипед з колесами від дерев’яного воза, на якому у нас возять снопи. Кобець гадає, що в дальшому часі, коли повітряний віз замінить всі інші способи руху,— це буде цілком інша машина. Тепер же це — тільки один з недосконалих способів убою людей, не більше. І, як я його не намагався переконати, оповідаючи, яка слухняна ця птиця в руках пілота,— він уперто стояв на своєму. Нарешті він порадив мені прочитати роман Уельса — "Війна в повітрі", який недавно вийшов в німецькій мові...
* * *
Кобець збирається через два або три тижні їхати на свою Київщину. Коли він мені це сказав,— у мене якось стислося серце. Власне, у мене там нема нічого й нікого, щоб мене туди могло так страшно тягнути, хіба три–чотири приятелі, але ж... захотілось. Захотілося, навіть не зважаючи на те, що там нанесено перш тяжкі рани моїй душі, що там чекають на мене, щоб посадити до в’язниці.
Я все це сказав Кобцеві, але Кобець промовив:
— Ні, брате, не швидко ви там побуваєте. Між нами та різниця, що я — вільний, а ви — емігрант.
І якось я вперше відчув біль в серці від цього слова. Мені здалося, ніби я якийсь неповний чоловік, а з певним ґанджем, от, неначе мені чогось бракує, чи ноги, чи руки, чи чогось такого, чому немає назви...
А коли Кобець заспівав пісню (в російській мові),— я мало не згубив рівноваги. Пісня була про Україну й через те, що вона була в московській мові, а така повна туги й любові до України,— мені стало ще тяжче... Здалося, що то стогін по рідному краю когось такого, хто в чужині навіть забув рідну мову. Я не дослухав до кінця, попрощався й швидко пішов.
А потім з годину ходив понад Ізаром і думав, думав, думав... Але чого там додумаєшся?! Треба жити так, як є; а будуче — спереду... Колись же й я свого дочекаюся.
— "Надія — краща філософія" — читав я, не пригадаю, в якій книзі.
— — —
Вчорашня Кобцева пісня всю ніч не давала мені спокою. І я сьогодні, перед обідом заїхав до нього, щоб довідатись її слова і взнати, хто її написав.
Кобець сам певне не знає, але гадає, що ту пісню зложено Гребінкою. Ось її слова:
"Порой одинокий я, мрачен, угрюмый,
С тоской безнадежной сижу.
И, полон какою-то тайною думой,
На Юг ненаглядный гляжу...
Семью и родных всех, и предков могилы
Оставил на родине я;
Там полная прелести девственной силы
Осталась коханка моя.
Глаза ее блещут небесной лазурью
Одежда в рубинах горит:
А поясом синим, как сизою сталью,
Красавицы стан перевит...
И дева, красавица эта — не тайна;
Открыть её имя готов:
Красавица эта — родная Украйна,
Ей всё — моя песнь и любовь..."
Кобець мусив кудись поспішати, але просив мене, щоб я конче зайшов до нього сьогодні увечері... Хоче мені сказати щось важне...