До вечора Іоганн Карлович був вільний, і ми пішли ходити по місту вдвох.
Шульц і в Кракові знає так само все, як у нас, на Полтавщині. Він повів мене на Малий Ринок, де стоїть пам’ятник Адамові Міцкевичу, але не такий красний, як у Львові хоча на ньому й далеко більше всяких фігур: "Народ", "Поезія", "Вітчина", "Слава". Далі ми дивились старовинні будинки, один з яких зветься "сивим домом", а в ньому колись жив Костюшко. Бачили далі будинок, де був шлюб Дмитрія Самозванця з Мариною Мнішковою.
Потім були коло університету й заходили в двір, де посередині стоїть пам’ятник Копернику. Потім пішли на "Планти". Певне, влітку тут чудово, бо це розкішний сад з пам’ятниками,— який йде навколо всього старого міста й тягнеться майже на 20 верст. Шульц каже, що все це раніш були вали чи окопи навколо Кракова, призначені на оборону міста від ворогів. Але тепер з того поробили тільки сади, а, коли доведеться Кракову оборонятися знову, то він вже своїми Плантами не врятується.
Але Планти не скрізь однакові. Коли ми пішли в один бік, то вони стали рідкі й брудні. Шульц каже, що це через те, що тут живуть жиди. Й справді, ми почали все більш зустрічати жидів, незвичайно типових і кумедних. Мене ще у Львові здивували вони, а тут вже й зовсім. Широкі плисові кожухи, як попівські ряси, великі хутряні коміри й гостроверхі хутряні шапки. Ну, чисто, як на малюнках. А зовсім молоді жидки мають довжелезні пейси, аж нижче підборіддя, дуже старанно закручені. Якби у нас, в Полтаві з’явився такий жидок — то сама бурса його б загризла. А тут вони скрізь ходять так гордовито, що до них ані приступу. Навіть наче навмисне хизуються своїм кумедним виглядом.
Ну, вже втомилася рука!..
Зазначу тільки, що бачили ще костьол, перед, яким стоїть над вулицею на мурові ціла низка мармурових святих. Шульц казав, що то вони повтікали з церкви, бо не вірять в щирість польської молитви. Взагалі він вважає поляків дуже нещирими й, очевидно, не дуже їх долюблює.
Потім я прочитав в "путівникові", що цей костьол зветься костьолом св. Петра, а ті святі — 12 апостолів.
Ще бачили старовинну жидівську синагогу, будовану в XIV столітті...
Ми повечеряли в своєму готелі й Іоганн Карлович пішов довідатись, чи приїхав потрібний йому офіцер. Певне, приїхав, позаяк Шульца довго немає. Не буду його чекати й ляжу, бо тепер почуваю, що стомився я безмірно...
— — —
Іоганн Карлович страшенно лихий: мусимо зостатися в Кракові ще й сьогодні. А мені байдуже: я навіть, коли по правді казати, дуже радію, бо сьогодні поїду подивитись на Величку, про яку знаю ще з географії. Сам Шульц мені й порадив поїхати: каже, що це й цікаво, й мені буде спроба, чи справлюся я сам. Тільки сказав записати номер телефону в нашому готелі, щоб, коли трапиться якась пригода — то я міг би йому зателефонувати.
Але я сподіваюся, що пригоди не трапиться: я вже немало надивився та й німецька мова мене так визволяє, ніби я не в Польщі, а в Німеччині.
Біжу снідати й зараз їду...
— — —
Насамперед я цілком зайво, як рисак, летів на двірець. Виявилось, що ніхто не їздить до Велички раніш пів-на-першу, коли він там не має якогось іншого діла, як тільки подивитись на соляні копальні. Це через те, що від Велички до Кракова — всього тільки 13 верст, потяг йде 40 хвилин, а огляд копалень починається лише в три години.
Отже я вернувся з двірця знайомою дорогою, ще раз оглянув Флоріянську Браму, та "Рондель" — круглу низьку вежу, куди колись закидали всяких злочинців; ще походив по місту й пішов перед 12-ою обідати в першу ресторацію. Виявилось, що це — й ресторація, й кав’ярня вкупі. Дуже гарна й дуже цікава тим, що по стінах намальовано різні малюнки, пороблено всякі підписи, написано ноти й тому подібне. Обіду ще не давали, а я мав з собою різні листівки з малюнками Кракова й понаписував привітання: побратимові Яркові, Старушкові, Тіні, Олексію Івановичу й Харитині. Харитині послав картку з образом Ченстохівської Богоматері; певно, вона потім повісить цю картку на стіну, як "іконку".
Ледве я скінчив писати картки,— дали мені й обід. Я швидко пообідав, але ж у мене була ще ціла година, так я ще й випив "бялу каву по-віденському". Дуже це смачна штука: така пінка зверху (зветься — "мелянж"), дуже солодка, й до неї — два тістечка. Куди ж смачніше, як, бувало, в Полтаві у "Грека", де бурсаки крали тістечка!
Одне слово, я цілком вже оговтався й почуваю себе в Середній Європі як вдома.
А ще Іоганн Карлович говорить: — "Дивись, щоб не вскочив у якусь пригоду!" В яку ж я можу вскочити пригоду, коли я тут почуваю себе дуже добре, нічого не боюся й ні від кого не залежу?..
От, і у Величці у мене все пройшло дуже добре.
Я сів у потяг, а коли приїхав до Велички, то, навіть нікого не розпитуючись, дійшов до копалень, бо йшов за тими туристами, що приїхали в одному потягу зо мною. А що це були туристи — про те легко догадатись,— бо вони всіх розпитували, куди й як, а потім побачив я поміж них того француза й іспанку, що з ними вкупі ми вчора обдивлялися Вавель.
Коли повз довгої стіни ми дійшли до контори копалень, де треба було брати квитки на спуск до шахт,— то вони мене пізнали й ми привіталися, як знайомі.
Довелося трошки підождати, а потім нам дали полотняну одіж, декому — ліхтарики й ми пішли до вінди . Ух, як і шугнуло ж під землю! Аж отороп взяла: швидко, швидко летить машина в чорний колодязь і, здається, немає й дна тій ямі!
Взагалі, як ми вже опинилися в підземному царстві,— то я просто отетерів. І у сні мені ніколи того не марилося, що я побачив. Яке величчя природи, яка чарівна краса: що таке після того синематограф чи навіть театр?! Дуже я дякую тому Шульцевому офіцерові, що спізнився з Відня. Бо й справді — була б страшна шкода не побачити такого дива предивного! Потім я вже довідався, що ми всього ще й не бачили через непорозуміння. Нас було 13 чоловіка туристів і жоден не розумів добре польської мови, а через те ми не зрозуміли, що треба було зажадати, щоб нам дали квитки першої класи "з освітленням". А ми пішли по квитках третьої класи й не бачили тої чарівної краси, яка буває при повному освітленні підземних шахт .