Коротко ми говорили з Вами,— бо не було коли,— однак, і з моїх листів, і з деяких уривчастих оповідань Ви в загальних рисах знаєте мою Одіссею. Знаєте ви також, що протягом всього часу, після моєї втечі з Києва, я писав записки, а також намагався в Сіднеї зробити більшу роботу про флору й фауну Австралії. Початок моїх записок Ви навіть читали.
І от, тепер дурне моє передчуття настирливо говорить мені, щоб я переслав Вам свою писанину: може Ви для чогось і використаєте. Якось бо Ви мені говорили, що цей матеріал можна було б обробити й з нього могла би вийти книжечка.
Правда, мені особисто здається, що з погляду літературного ці дитячі спроби нічого не варті, але ви знаєте краще. Отож, я й прошу передати Вам мої зшитки, альбоми й фотографії та малюнки й листівки, що я купував по дорозі. Коли б я зостався живий, то якось при нагоді Ви мені повернете малюнки та мою найдорожчу пам’ятку — шабатурочку з землями, що я взяв власною рукою з усіх п’ятьох частин світа. Що ж торкається моєї "літератури", то при всіх умовах віддаю її Вам до Вашої повної роспорядимості: чи виправте й видайте, чи викиньте до коша — все цілком віддаю на Вашу волю.
А сьогоднішній вільний вечір я хочу присвятити розмові з Вами. Ви повірите мені, що я почуваю страшенну шкоду, що Вас нема в Києві саме тепер, коли б я міг провести радісний й, може, останній вечір у Вашому товаристві. Через те я хочу бодай коротенько розповісти Вам кінець моєї Одіссеї, тоді Ви матимете від мене хоча й короткий, але повний звіт майже за п’ять років мого життя.
Мій четвертий зшиток я закінчив в Сіднеї. Були ще два зшитки: один — про переїзд з Австралії до Америки й моє життя в Америці; другий — про рік перебування на фронті. Під Бучачем в наш обоз москалі кидали бомби з аеропланів, і одна з них знищила всі мої речі, а в тім числі й ті два зшитки та кілька дорожніх альбомчиків, куди я закреслював деякі образки з моєї мандрівки по Новому Світі, та з вояцького життя. Цей же рік, коли вже почалася революція, події йшли таким темпом і моє життя проходило в таких не сприяючих писанню обставинах, що я майже нічого не записав.
Так от, коротко:
З Австралії я виїхав другого лютого, 1915-го року вкупі з моїм приятелем "а-національним українцем" Назаром А.....м, якого Ви знаєте. За 19 днів ми досить щасливо доїхали до Вікторії.
Я кажу: "досить щасливо" через те, що в дорозі мали дві приємні зустрічі з німецькими пориналками. Причому один з цих підводних човнів, вже біля Гонолулу, зробив нещасливу для себе спробу погодувати океанських раків нашими тілами. Однак, наш "Магеллан" мав на своєму облавку шість легких гармат, і ця зустріч дала мені змогу почути вперше, як вони говорять. Капітан пароплава — маорі Біллей вчасно помітив німецького скорпіона, який хотів був нас вкусити, й так раптово дав хід назад, що більшість пасажирів понабивала собі ґулі на чолі, але ж торпеда, що несла нам смерть, пробігла поперед нас. Натурально, що ті, хто був в найглибших каютах, "на власні очі бачили", як вона пропливла за півметра перед носом "Магеллана". Ну, а ті, хто стояв на носі, якось саме це й проґавили!.. Правда, вони зате бачили щось інше. Коли з облавка "Магеллана" гупнуло вряд шість пострілів, то капітанів місток і перископи нашого ворога чогось занадто швидко пірнули під воду, й ті, що стояли на носі, бачили масну велику пляму на тихій поверхні тяжкої океанської води...
Коли ми приїхали до Вікторії, то того ж таки дня експресом-блискавкою полетіли просто до Філадельфії, тобто перерізали впоперек всі Північні Штати. Другого дня по приїзді, ми святкували з нашими земляками роковини народження Батька Тараса, й це зробило на нас таке величне враження, якого не можна переказати в коротких словах. Досить Вам згадати, що аж два роки перед тим я не бачив українського гурту, або — ще певніше — ніколи в своєму житті до того часу я не бачив такого великого українського гурту; не чув таких одвертих і щирих промов; не бачив ніколи прилюдного прояву українського патріотизму. Вже з цього Ви самі легко зрозумієте, що я просто учадів від екстазу, пережив незнаний до того часу підйом національного чуття, і — розуміється — дійшов до повної екзальтації. Мушу зазначити, що майже в тій самій мірі поділяв мої почування й мій благородний товариш.
Взагалі перше враження, яке зробила на мене Америка, було більше, як враження від усіх інших частин світа. Я тут вперше вчув всією істотою, що я — син живої, сильної нації, перед якою будучина розчиняє свою заповідну браму.
Ми з Назаром ще в Сіднеї виробили собі певний план: не затримуватись в Америці ні одного зайвого дня, а при першій змозі їхати додому. Але обставини склалися трохи інакше. Тут (в Нью-Йорку) ми довідались, що між американськими українцями формуються дві організації. Одна велика й легальна — добровольці, що мали їхати на французький фронт, щоб воювати вкупі з англійським військом. А друга маленька, потаємна, що мала перебратись на рідну землю, до "Старого Краю" й збільшити кадри Січових Стрільців, які, воюючи на боці німецькому, мали на думці звалити Московію, щоб розчинити двері для волі України.
Нам не було чого вибирати; тим більше, що ми не кидали й первісної думки — запропонувати свої послуги "Союзові визволення України". На жаль, організацію нашої групи не можна було перевести швидко, треба було багато обережності, щоб не провалити справи, бо ж нашу позицію навряд чи можна було б з’ясувати перед американською владою. І от, через ту обачність та витривалість, ми просиділи в Америці майже три місяці й тільки наприкінці травня видалися транспортом до Франції.
За той час, що я пробув в Америці, я трохи поблукав по Північних Штатах, по Канаді й мав намір "на хвилинку" заскочити до Аргентини та Бразилії, не на те — звісно,— щоб побачитись з пані Пурифікачіон, а щоб подивитись власними очима на життя наших людей в Новому Світі, про яке я не раз чув від Вас. На жаль, до Південної Америки проїхати мені не пощастило, але з нашими людьми в Америці Північний більш-менш зазнайомився; й потім, коли вже був у Галичині, зробив собі висновок, що галичани й на американському ґрунті зостаються цілком такі самі, як і в Галичині.