— Так, виходить, що вам треба смерті Росії?
Я вже хотів був відповісти, що — так, але ж мене смикнув під столом Барильченко й сказав:
— Ні, зовсім ні! І нам, і так само й вам треба не смерті Росії а її відродження, відродження Нової Росії, з якою всі інші слов’янські народи могтимуть жити обіч, як цілком вільні й цілком рівні. При цій умові можлива тільки будучина слов’янства, бо тоді поміж слов’янами не буде ворожнечі, а на великій території Східної Європи не буде "тюрми народів".
Це були розумні, правдиві слова...
Але чехи уперто стояли на своєму...
— — —
Під впливом політичних обставин, під впливом звісток з війни, яких я не можу читати спокійно — так булькає й кипить всередині, як гейзер,— під впливом, нарешті, новин, що прийшли до Барильченка з Лондону, й тих розмов, що ми вели з Назаром в останні дні,— я цілком згубився й ходжу, мов в тумані...
Вже після того, як виїхав Хаханшвілі; далі, як покинув нас пан Зуараб, та інші й близькі й дальші знайомі, почали, мов птиці восени, покидати один-по-одному гостинну Австралію,— я — мушу признатись,— з того часу вчув в своєму серці гостру тугу за своїм Рідним Краєм. Так: тугу, тугу й тугу!..
Вона приходила до мене й раніш, особливо я почував її спочатку в Монахині, але то були тільки натяки. А тепер вона зростає в щось велике, непереможне, в щось таке, чому я не можу не скоритись. Я силкуюсь стримати, спиняти, хоч на час загальмувати свої почуття... Довгими вечорами, коли я не можу заснути в своєму ліжку,— я всіма доводами намагаюся себе переконати, веду безкінечні подвійні розмови, коли одна йде з голови, а друга — з серця, й незмінно прихожу до того ж самого висновку: час летіти й мені!.. Я гадаю, що таке почуття переживають ті журавлі чи інші птахи, що сам інстинкт велить їм вирушити в далеку дорогу, коли надходить певний час...
Цей час надійшов вже й для мене. Я не можу чути й бачити, як методично готується до відліту з цього вирію Барильченко; як рішучо й безповоротно ліквідує він свої справи, як він повен думкою, одною думкою не про те, що "т у т", а лиш про те, що "т а м". І це "т а м" вже стало також і єдиним почуванням всієї моєї істоти, єдиною моєю мрією...
Я вже не думаю про науку; я не бачу, майже не помічаю життя навколо; не помічаю, коли часом мене наскрізь пробере дужий дощ; не помічаю тих перемін, що відбуваються в природі; не бачу рухливого натовпу широких вулиць, які в неділі клекочуть жвавим життям; байдужно слухаю безжурні балачки милої Руженки...
Бо я — вже не тут, моя душа — вже там!
А серце стогне й стискується, а думка завмирає. І тільки блищать та вигравають мрії, в яких я живу тепер, як в чарівному, повному принадної краси сні, що малює мені одне й одне, те саме... Я бачу тиху, задумливу Ворсклу, я бачу свій облуплений, обмитий дощами домочок на Монастирській вулиці, я чую на собі ласкавий, радісний погляд Харитини; бачу, як під горіхом сидить сивоусий В’ячеслав В’ячеславович і лагідно, але рішучо мені говорить, мов Тарас Бульба:
— "Ну, що ж, синку?! Доки ж ти будеш тинятися по тропіках, коли час визволяти Неньку Україну від московських морозів?.."
А коли десь в синьо-білих хмарах зникає Старушок, я бачу, як на високій Святій Могилі стоїть Ярослав і, повний натхненням, з блискучими очима, манить і кличе мене:
— Мерщій! Швидше, бо буде пізно!..
І я увесь тремчу, бо боюсь, страшенно боюсь опізнитись.
А далі я вже бачу Гільдхен. Моя золотиста голубка дивиться на мене докірливим поглядом. І не говорить, а тільки шепче очима:
— Чого ж ти сидиш, милий, в тих далеких чужих краях, коли вже сходить зоря твого краю?..
Я не встигаю промовити слова, не встигну простягти до неї свої руки, як мене вже ріжуть сталеві, сірі очі Іоганна Карловича. А в тих очах я ловлю ніби іронію, ніби прикру усмішку, яка пече, пече мене в саме серце...
Ні, я вже більше не можу!
Я не знаю й не вмію довести собі докладно, чи буде з мене там якась користь, чи може тільки й всього, що мене поженуть кудись в Сибіряку холодними, білими шляхами, куди гонять цілими валками моїх братів з Галичини, з Буковини, з Угорщини та й з нашої України?.. Може я стану тільки тим гарматним м’ясом, якого ніяк не може нажертися цей Молох Війни, але вся моя істота кричить тут, кричить розпачливо, в повному одчаю: "Туди! Туди!.."
Австралія з її розкішним, безхмарним, лазурним небом, з її демократичним раєм; з її ладом, спокоєм, теплом, гостинністю,— то для мене золотий коєць, і я боюся, щоб вона не приспала мене, не приспала так, як уже приспала тих наших людей, яких я тута бачив. Щоб не зробила з мене чогось подібного до тієї канарейки, про яку я читав, що вона, навіть випущена з клітки, стає нездібною до життя в своєму рідному оточенні.
Я не знаю, може це — нещасливе порівняння, бо власне для мене воля тут, а не там, але мені вже досить цієї волі, чужої волі, чужого раю,— я хочу туди, де, хоча ще й немає волі, де замість раю — справжнє пекло, але ж там повинна бути і воля, і рай!..
"Там, за тихим за Дунаєм,
Там мій милий, рідний край"...
Я не хочу вигріватися тут, як кіт на сонці, на цих казкових берегах порту Джексон, коли там люди стогнуть, як каторжники, прикуті до ланцюга. Ні,— чи є резон, чи є логіка, чи того нічого нема в моїм рішенню, але ж я знаю одне — тут я більше сидіти не можу, не смію...
Завтра йду до Барильченка й остаточно кажу йому, що моє рішуче й останнє слово:
— Я їду на Вкраїну!..
— — —
Яке ж мене чекало здивовання!
Я так був певен, що зустріну в Назара опір, сувору логіку; що він буде мене умовляти, як старший брат; що він мені скаже:
— Що ти робиш, нерозумний! Нате, мовляв, і моїх п’ять, щоб було десять і т. п...
А тим часом все вийшло навпаки. Я ще не встиг переказати йому своїх гарячих думок, не встиг сказати того, що так гладенько у мене було наготовлено сказати, а він вже засипав мене, як горохом:
— Я давно цього сподівався й був певен, що так і станеться. І тільки на те — ви мене вибачте, Максиме! — тільки на те я радив вам зачекати до мого виклику з Америки, бо я не знав напевно, чи вже вистигло у вас цілком це почуття? Даруйте мені за цей експеримент, але ж мені не тільки кортіло перевірити свої здогади. Я хотів був ще й на вас переконатись, що поклик душі — сильніший за логіку, а в тому є виправдання й мені самому. Ви ж зрозумійте: після того листа, я враз ухвалив кинути все, що в мене розпочато й не доведено до кінця; все те, для чого я з величезними труднаціями добивався за тисячі верст сюди, все те, що стояло першим на програму мого життя... До того ж, я ніколи не кидаю на середині початого діла. І от, ви бачите самі... Признаюсь вам по правді, і в цьому признанні буде моя покута за зроблений над вами експеримент. Річ в тім, що теорія — одне, а живе життя — щось зовсім інше. Я стільки їздив по світах, я стільки жив з усякими людьми, я маю стільки місць на світі, які були мені майже рідними, що вже цілком серйозно гадав, що не може бути для мене якихсь підстав той чи інший клаптик землі вважати, так як інші,— своїм, рідним. Не думав я й те, що колись муситиму самому собі сказати, що цей народ — мій народ, що я син цієї, а не іншої нації. А от, тепер, коли питання відносин поміж народами й націями стає в таку площину, що кожен окремий народ не може вважати себе цілком зпоєним з іншими народами, коли кожна нація стихійно йде до того, щоб певно знайти на землі своє властиве місце,— не можуть і окремі люди не дати собі відповіді, до кого вони належать. І цю приналежність до певної нації навіть не треба визначати мовою, якою людина говорить і якою думає. Запевняю вас, що я давно вже не думав мовою українською, може навіть ніколи нею не думав, бо в нашій родині говорили майже виключно по-московському, а тим часом в самій глибині істоти людської є щось таке, що в певний час скаже чоловікові, хто він і ким повинен бути. Події останнього часу, почасти й ваш приїзд і, нарешті, ті останні листи, яких я вам навіть не читав цілком, а тим часом в них мені руба поставлено це питання — хто я й чи можна мені довірятись? — вирішили справу остаточно. Я сам собі мусив признатись і признався, як тепер і вам, що вже давно я почуваю тугу за рідним краєм і, що мій рідний край — Україна!