Чмелик

Сторінка 140 з 149

Королів-Старий Василь

Думка поставити в Австралії справу вівчарську, що тепер досягає велетенських розмірів в цій землі, належиться англійському офіцерові Мак-Артурові.

Року 1794-го здобув він 60 овець, яких ще майже тоді не знали в Австралії. Привіз йому тих кудлатих піонерів корабель з Індії (з Бенгалії), а потім ще добув він кілька ірландських баранів. З незвичайною упертістю почав Артур не тільки пестити їх, а й силкувався довести поліпшення своєї отари так, щоб вона давала йому кращу вовну. Але ж це було не легко зробити, позаяк вівці тих порід не дають доброго руна. Вже Мак-Артур почав думати, що з його праці нічого путнього не вийде, тим більше, що його товариші глузували з нього — з офіцера, що став пастухом.

Але ж якось в Сіднеї Мак-Артур здибав свого давнього товариша, капітана якогось військового корабля, що мав швидко поїхати до Африки, а відтіль знову негайно повернути до Австралії. Нагода привезти добрих овець була незвичайна. По довгому проханні пощастило Артурові умолити приятеля, щоб він згодився привезти йому заводських овець з Африки. Через який час щастя йому усміхнулося: капітан таки виконав свою обітницю й привіз Артурові трьох баранів та п’ять ярок "шпанки" (іспанських мериносів). З тієї невеличкої овечої родини й пішло відоме тепер на весь світ австралійське вівчарство. Вже після того Мак-Артур сам двічі їздив до Англії за новими вівцями й нарешті добився у англійської влади, що вона дала йому дурно 5000 акрів землі (там, де тепер місто Кедмен) біля Сіднею, щоб він поставив велике хазяйство вівчарське.

Але ж перше, ніж дістати ту землю, довелося Артурові зазнати чимало лиха. Один з австралійських губернаторів, що вважав непристойним займатися офіцерові пастушеством, навмисне знущався з цього упертого "вівчаря" і нарешті запроторив його до в’язниці. Але з цього вийшла несподівана річ. Товариші Артурові, що хоча й глузували з його закохання вівцями, коли довідалися про несправедливу над ним кару,— всі до одного повстали, підняли військо й вкупі з ним, з прапорами та музиками виступили в похід проти губернатора. Скінчилося повстання тим, що завзятого губернатора, який вже досить залив за шкуру сала всім австралійцям, повстанці скинули, визволили Мак-Артура, а натомість посадовили до в’язниці самого губернатора.

Фактично, це була справжня революція, хоча ніби й "овеча", як про неї кажуть, яка чомусь пригадує мені наші "кашоварні" семінарські бунти. Однак, губернатора було зсаджено й відіслано до Лондона, а Мак-Артур вернувся знову до своїх овець.

За короткий час уже спокійної праці він досяг блискучих наслідків. Швидко по тому австралійська вовна стала відомою по всьому світі, а сила австралійців через неї здобули собі найповнішого добробуту.

Тим-то "комендант овечої отари", Мак-Артур — один з історичних людей Австралії, бо він населив її сотнями мільйонів овець, що одягають своєю вовною величезну частину людності світа. Більшість отих чудових англійських шевйотів та трико, що ми купуємо собі на ліпші одяги, зроблено з руна австралійських овець.

Тепер майже всю залюднену Австралію поплутано колючими дротяними загородами, де цілий рік, вдень і вночі, під голим небом живуть та пасуться незчислимі овечі отари. Артезіанські колодязі, що з них веселими водограями високо б’є чудова підземна вода, напувають цих "мовчазних австралійців", а тисячі людей електричними ножицями стрижуть їхню вовну та складають мільйони пудів руна.

Ми бачили величезні отари, в яких було стільки овець, що й сам хазяїн не знав їхнього ліку. Ми бачили вивчених дінґо — собак з пухнатими хвостами,— що їх стережуть; їли баранину, спряжену на рожнах, їли чудовий сир, бачили, як з-під масного руна виходять голі й кумедні барани, безтолковими очима оглядаючи свою голу шкуру, яка ще хвилину перед тим мала на собі такий важкий і теплий кожух... Ми бачили потім колосальні склади пресованої вовни, наготовленої до вивозу; бачили також, як її миють, як пресують великими паками, як навантажують на кораблі. Бачили, які армії людей мають біля того діла роботу й добрий заробіток.

Але, що я буду про все це писати, коли про справу австралійського вівчарства написано сотки книг, а всі газети часами справам вівчарським віддають більше місця, як навіть війні!

Хіба ще варт згадати одну річ. Все таки не Мак-Артур привіз до Австралії першу європейську худобу. Був то капітан англійського пароплава Філіп. Року 1788-го він привіз сюди наших перших подвірніх животин: 6 голів рогатої худоби, одного жеребця, трьох кобил, трьох лошат, 29 овець, 12 свиней та трьох кіз. І от, з цього невеликого товариства, меншого, ніж було пасажирів в Ноєвому Ковчезі, повстало теперішнє незчислиме скотиняче населення Австралії та Нової Зеландії.

Цікаво, між іншим, зазначити, що коли в Новій Зеландії розвелося багато свиней,— то свинина так подобалася маорам, що вони перестали мріяти про м’ясо людське!..

— — —

Сьогодні приїхав Барильченко, повернулася й пані Ітка з Ружичкою. Знову почуваю себе краще, майже як вдома. Єдине тільки допікає в справжньому сенсі цього слова — незносима спека, мало не тропічна. І це тепер — 30-го грудня, саме під Новий Рік, коли у нас мабуть тріщить такий морозенко, що голівки з гвіздків відскакують на даху! Кумедно. Аж не можна пойняти віри, коли подумати про різницю цих двох світів. Там допікає мороз, а тут пече спека; там люди не можуть знайти собі шматка хліба, а тут — хоч свиней годуй ананасами та померанцями. Там — осатанілі юрби озброєних людей, а тут — мільйони плохих, спокійних овець. Там — хвора немічна Харитина, а тут — непосидюча, як дзиґа, Ружичка, що рішучо завзялася на мене сьогодні й не дає мені писати.

Ну, та що вже там! Англійці кажуть, що дитина, що король — однаково, отож треба слухатись, дарма, що я не дуже волію королів взагалі!..

— — —

Завтра — Новий, 1915-й рік!..

Вже два з половиною роки я сам один на білому світі. Вже швидко буде два роки, як я покинув рідний край. Вже сім місяців, як я покинув Європу. І вже майже п’ять місяців, як я живу в Південній півкулі світа, на Австралійському материку.

Це — хронологія "моєї новітньої історії"...