Але що я побачив потім! За великою газовою плитою туптався кремезний негр, сам хазяїн обержі й головний кухар "Чорний Гаррі" (Black Harry), а збоку плити, на широкому стільчику сидів великий, муругий собака й одною лапою, удар-за-ударом ляпав по дерев’яному колесу, яке, точно, мов у годиннику, поверталось і обертало рожна, що на нього було насаджено великий шматок баранини. Гаррі підходив до м’яса, яке крутилося над вогнем, й поливав його соком, що капав з того ж таки м’яса в залізну посудину, підставлену знизу. Одночасно він готував і інші потрави.
Я не міг без захоплення дивитись на цього чотирьохногого робітника, який повертав голову на кожний рип дверей, поважно поглядав на гостей і, висолопивши довгого, червоного язика, раз-по-раз цапав лапою по колесу. Удари були точні, як маятник. Коли до нього підходив Гаррі, він починав вистукувати хвостом по своєму стільцеві й закоханими очима дивився на свого чорного пана.
— Стоп! — гукнув на нього Гаррі.
Пес, якого зовуть Глоб, враз спинив своє вертіння, але сидів на місці, чекаючи нового розказу.
— Ви вільні — сказав йому знову господар.
Тоді Глоб сплигнув з свого місця й почав бігати поміж гостей. Видимо, що багатьох він добре знав, видко було також, що всі його люблять. З деяких столів йому що-небудь давали, але він, хоча все брав, майже нічого не їв, а тільки зносив під плиту.
Я покликав його до себе й почав пестити. Глоб ласкаво крутив хвостом, неначе приязно усміхаючись.
— Що він найбільше любить? — спитався я у негритянки.
Вона показала свої білі, як перли, зуби й зо сміхом відповіла:
— О, сер! Тільки Чорного Гаррі та цукор. Дуже любить цукор, сер!
— Прошу вас, принесіть мені швиденько цукру, шматків з дюжину.
Вона ще раз засміялася й вмить принесла на тарілочці купку цукру. З цього почалося моє знайомство з Глобом.
Славний, розумний і роботящий собака.
Швидко Чорний Гаррі різко свиснув, Глоб прожогом кинувся до свого місця й зготовився до праці.
— Починайте! — промовив кухар.
І Глоб почав смажити нам баранину. Вона була незвичайно смачна й соковита. По купанні та плаванню хотілося їсти й ми залюбки проковтнули по великому шматку печені й запивали червоним вином з лимонадом. До речі, Том мене попередив, що коли б довелось, то ми мусимо говорити, що нам вже 19-й рік, бо молодшим в Австралії не вільно пити нічого алкогольного.
На прощання я дав ще кілька шматків цукру Глобові й вирішив, що при першій можливості конче буду ходити вечеряти до "обержі Чорного Лебедя"...
Господар цього шиночку "Чорний Гаррі" був довгий час у Франції й вважається за видатного кухаря. Том каже, що його дуже добре знають в Сіднеї, бо він прибув сюди ще до того часу, як було заборонено небілим людям приїздити до Австралії.
Від Гаррі ми пішли на гуляння до парку й дивилися чудовий феєрверк.
Я повернувся додому аж коло одинадцятої. Але спати не міг вже до самого ранку: мало не вирвалося серце з тіла, коли я знайшов на своєму столі листа, підписаного незнайомою мені рукою, з штемпелем "Женева". Я розірвав конверта, а там було написано по-німецькому:
"В-ш Пане. Я мав змогу проїхати в Швейцарію, а перед виїздом мені було доручено переслати Вам оцю записочку, що я з приємністю й виконую.
З повною пошаною
Женева 12/VIII".
Л.Б.
А в тім листі — манісінька записочка, писана вже не тільки знайомою, але самою ліпшою й самою дорогою ручкою, що тільки є в світі.
"Мій любий! Мій єдиний!
Як журюся й сумую я! Чи згадуєш же й ти про мене? Ми в страшній завірюсі, але повні надії на швидкий і щасливий кінець. А до того, я буду ждати й молитись.
Твоя навіки Г.
К–р згорів в повітрі. І. Ш. десь далеко в Росії. Прошу небо тільки про одне: нехай воно пошле мені звісточку, що ти здоров і не забув мене нещасну".
* * *
Я не знаю, хто цей благородний "Л. Б.", але я благословляю його!..
Ну, не я ж буду, щоб я не знайшов нагоди переслати тобі, моя люба, бодай одне слово: "Кохаю!"…
— — —
30 вересня.
Сьогодні був у мене Барильченко. Він уже вернувся зовсім до Сиднею.
Але я його не пізнав, такий він прийшов схвильований, та й взагалі він став наче зовсім інший за цей довший час, що ми з ним не бачились.
Він розповідав страхіття про війну, а не так про саму війну, як про ті знущання, що витворяють кацапи в Галичині, яку вони захопили.
Вони заарештували й вивезли в Московщину нашого митрополита, графа Шептицького, вони грабують мирне населення, знущаються над гуцулками, нищать наші українські книжки, припиняють газети, забирають закладниками видатніших наших людей, яких вивозять до московських в’язниць.
Та що ж це, справді, таке? Коли ж всі сподівались, що прихід московського війська до Галичини врятує її від насильств польських; вірили, що ті наші люди, яких може найбільше в московському війську, побувавши між свідомим галицьким народом, самі стануть свідомими!
От, і діждалися! Така-то правда в світі!
А поляки так само й собі вивозять закладників до Кракова. Другого вересня вони забрали аж 600 душ з Східної Галичини. Все це вже докладно написано в американських газетах, які читав товариш Назар. Але ж, каже він, що в німецьких газетах говорять про те, що треба відділити від Росії окраїнні народи: українців, литвинів, білорусів, грузинів тощо. Дай-то, Господи! От, якби це сталося. Принаймні тоді нарешті й ми зазнаємо долі:
"В своїй хаті своя правда
І сила, і воля..."
А тепер кацапи по-своєму порядкують у Львові, якого забрали ще 6-го вересня. Після того всі галицькі українці відтіль тікають. Американські газети зазначають страшні числа втікачів: вже тільки в самому Відні їх зібралося більше, як 70 000 душ! Тепер же, коли москалі вже влізли й в Буковину,— вони, розуміється, так само знущатимуться й над нашими буковинськими братами...
О, звірі! Невже ж на вас не буде кари?! Ні, Іоганн Карлович не дурно говорив, що він ненавидить вас і що ви ще скуштуєте німецького "броньового кулака!"
Ах, коли б тільки швидше!..
Дивує мене ще одна звістка з війни, яку вже я сам читав в газетах: нібито вже й ірландці посилають своїх добровольників на поміч Англії. Не інакше, як це — їхні "тоже-малороси"!..
До речі: написав я містеру О’Фонелю два листи, а від нього не маю жодної відповіді. Пошта ж з Японії приходить; йде сюди через Китай та Японію, а звідціль доходить і до Росії. Я послав листи на Україну по адресі пана Сурукчі й прохав його переслати до моїх любих,— і так само не маю відповіді.