Однак, "все йде, все минає"... І тут вже надходить кінець. Який — побачимо завтра, бо завтра вже нарешті досунемось до Брісбена. А зараз минаємо острови Козерога...
Свенсен цілком зів’яв. Роздягнеться зовсім голий, "як молодий бог", тільки натягне "людські" купельові штани й лежить нерухомо в каюті та коли-не-коли голосно плюне. Пан Зуараб читає та пише. Розмови наші якось не клеяться. Навіть упала цікавість до новин з війни. Жваві тільки ті австралійці, що посідали в Товнсвілю, бо пливуть додому. Вони їдуть відкілясь з копалень і переважно говорять про золото та про опали.
— — —
Кінець: Брісбен!
Сьогодні 16/VIII. Я виїхав з Монахина 25-го травня; отже, виходить, що я їхав до Австралії аж 83 дні.
Філіас Фоґ при теперішніх умовах переїздів напевно встиг би за цей час тричі облетіти навколо світа. Але я не шкодую.
Ну, чогось стали... Це ж ще не кінець!..
А!.. Ставали, щоб узяти лоцмана, який поведе нас в річку Брісбен.
Ну, треба дивитись та готуватись до процедури виходу на беріг.
Крапка!.. Далі вже писатиму свої записки на суходолі. Ну, а що, як на суходіл не пустять?..
— — —
25 (VIII). Сідней
Нарешті я вже осів більш-менш стало. Можу тепер взятись і за свої записки. А давно вже я не розгортав цього зшитка! Та й не диво: треба було оговтатись. Тим часом вражень — сила, нові знайомства незвичайно цікаві умови життя такі своєрідні, такі не подібні до попереднього.
Вечорами я вертався до свого готелю такий заморений, що просто не було сили взятись за перо. Воно, звісно, я міг би себе присилувати, але ж і навмисне не хотів робити висновків згарячу, бо спочатку мої враження були занадто різноманітні, а часто — одне одному протилежні.
Ну, а тепер мушу вертати далеко назад — аж до Брісбену.
Перші мої кроки по австралійській землі видалися мені дуже неприємними й я сподівався великих розчарувань. До того ж я почував велику непевність: стільки говорилося в дорозі про всякі труднації, яких доводиться зазнавати людям при в’їзді в Австралію, крім того, так безмежно набридло море, до якого взагалі я не почуваю великих симпатій, і я дуже боявся робити без висадки поворотний шлях.
І, дійсно, я мав невеличкі прикрості при висадці. Правда, жодних диктантів я не писав, бо всі ці формальності призначено для іммігрантів, що мають знайти собі в Австралії заробіток, а я маю тут більше грошей, як треба. Крім того ті папери, що дав мені пан Сурукчі, мене цілком "легалізували", але ж все-таки я мусив телеграфувати і п. Дуванові, й п. Барильченкові. Обидва вони прислали негайно відповідь, що мене чекають, і тим я набув собі правоздатності виходити, де хочу, на землю.
Коли вже скінчились всі формальності, я кинувся оглядати Брісбен, де ми з п. Свенсеном затримались тільки на один день, і виїхали на південь, покинувши там д-ра Зуараба, що згодом, після Квінсленду, також має приїхати до Сиднею.
Хоча я вже пережив всі перші турботи й почував велике полегшення на серці, однак, навіть крізь ті рожеві окуляри, якими я дивився на перше велике місто Австралії, воно видалося мені досить сумним. Перш за все, це — велике село, а не столичне місто, як ми те звикли уявляти собі в Європі. Єдине, що мені одразу й дуже подобалося,— це річка Брісбен, що зв’язує місто з морем. Далі вона вигинається також, як наш Дніпро за Києвом. Тільки, куди ж їй! Дніпро проти неї величезний та могутній.
На двірці я мав велику радість: цілком випадково натрапив на земляка. Один з двірцевих портьєрів був українець з-під Черновець, на Буковині. А дізнався я про це так: коли я розпитував, де стоїть потяг, що йде на Сідней, то, забувшись відповідне англійське слово, автоматично промовив сам до себе: "а, як воно зветься?" — і аж підскочив з радості, коли портьє, вхопивши мене за руку, здивовано запитав:
— Мати Божа! То ви — краян? З Старого Краю? Відкіля?..
Виявилось, що це — буковинський селянин, Омелян Матнюк, якого загнали злидні аж до Австралії вже шість років перед тим. За цей час він добре навчився англійської мови, але забув вже чимало рідних слів. І він зрадів, побачивши нового земляка "з Краю", й я зрадів, мабуть ще більше, бо принаймні хоч кілька хвилин міг поговорити рідною мовою, після такої довго перерви. Ми розлучилися з паном Матнюком (прізвище зовсім не австралійське, нема чого казати!), як рідні. Він записав мені свою адресу, а також дав кілька адрес українців, що живуть коло Сіднея та у Вікторії. Мене це також дуже втішило...
В чудовому потягу, хоча й не дуже швидкому, за 27 з половиною годин ми опинилися в Сіднеї, другій столиці австралійській. Ми не відривалися від вікон, аж поки не споночіло. Сама дорога до Сіднею, що тягнеться 1100 кілометрів, тобто 1000 верст, була нам незвичайно цікавою. Ми їхали, відхиляючись на південь, перерізуючи один за одним пригорки, вкриті величезними лісами та гарнесенькими гаями, повними самих різноманітних барв. Багато дерев було в цвіту, бо тут саме починається весна. Це зробило мені величезну радість, бо, виходить, що в цім році я вже переживаю другу весну й ні разу не зазнаю зими.
До речі треба сказати, що я зовсім не так уявляв собі евкаліптові австралійські ліси. Хоча я знав ще з школи, що евкаліпти незвичайно високі й мають такі листя, що вони не дають тіні, але ж навспражки воно виходить і так, і не так. Справді, евкаліпти — велетні, але ж вони зовсім не такі стрункі, як, наприклад, сосни, а — навпаки — дуже часто покручені, чого я ніколи не думав. Далі: кожне дерево має величезну сиво-зеленкувату шапку, від якої йде своєрідний смоловий пах, а невеликі гострі листочки повертаються протягом дня так, щоб стати гостряком до сонця, тобто йдуть за сонцем, як наші соняшники.
І от, через те від цих дерев падає не така темно-синя, як від інших, а якась прозоро-блакитна тінь. Але ж і не через те евкаліптові ліси без затінку. Це залежить від того, що евкаліпти не ростуть близько один біля одного, їх, навпаки, так розкидано, що увесь ліс зовсім не уявляє собою ліса в нашому розумінні цього слова. Цей ліс ("bushe") швидше скидається на якісь безкраї левади на широченних ланах, вкритих буйною височенною травою з велетенськими сиротами-деревами. Через те тут і немає тіні, бо між старими евкаліптами ніде не побачиш молодого деревця й дуже, дуже рідко трапляються кущі. Ми розпитувались у наших попутників, і вони нам пояснили, що такий вигляд "буша" залежить від безнастанних пожеж, що роблять в лісах або дикуни, або ті фермери, які тут живуть. Фермери роблять це на те, щоб на випаленому полі росла ліпша трава, потрібна їм для їхніх овець, що ходять незчисленними отарами по австралійських степах.