Після чотирьох годин, коли вже стало трошки легше, виспавшись по обіді, ми пішли до місцевого етнографічного музею. Ну, тут є на що подивитись! Така сила всяких дорогоцінних речей, що мабуть більшість людей за все своє життя не бачили стільки золота, як ми побачили тута за одну годину. Величезні золоті щити, масивний щирозолотий трон якогось султана, розкішна золота зброя, обсипана дорогоцінними камінцями,— все це уявляє собою незчислимі багатства.
Страшне враження роблять в музеї колекції всяких пристроїв для знущання над злочинцями, для катування людей та для страти злочинців...
Чудово показано тут же кустарну, хатню творчість місцевого люду в його незвичайно хитрих і тонких таємних працях.
Після музею ми ходили по міських "променадах", а потім опинились в тісних, смердючих вуличках, де на нас напали огидні, розмальовані, напівголі жінки, що страшенно верещали й від яких ми ледве втекли. Це — батавські гейші, між якими, справді, є багато японок. Вони завжди нахабно нападають на туристів...
— — —
Проїхали вже й Целебес, де зробили припинку в Макасарі.
Простояли ми тут недовго: всього коло чотирьох годин, однак ми з Свенсеном встигли трохи помандрувати й по землі Целебеській. Це було тим легше зробити, що пароплав пристав просто до берега й не було потреби пересідати до човна.
Тут, побіч з хинцями, до яких ми вже встигли звикнути, ми побачили ще бугинців. Ці далеко рухливіші, як тубільці явські. Мені ж вони більш пригадали арабів з Африки й не тільки своїм зовнішнім виглядом, але й своєю упертою настирливістю та крутійством. На головах у них — величезні пальмові брилі або височенні тюрбани, на майже голому тілі — різнокольорові тканини. Чимало парубчат верхи на кремезних буйволах, у яких (звичайно, у буйволів, а не в хлопців) — довжелезні роги. Сила кіз вештається поміж обідраних дерев’яних халупок, що пошикувалися у вузенькі вулички з брудними потьоками.
І все це на тлі казкової тропічної рослинності, величезних пальм всякого роду та колосального папороттю, що здалеку робить враження не лісу, а якогось велетенського орнаменту.
Взагалі саме місто Макасар нагадує собою й Коломбо, й Батавію. Але ж що тут знамените, це — овочі! Ми накупили силу й по незрозуміло дешевих цінах. За два величезних ананаси я заплатив менш шести копійок на наші гроші! У Києві й ціни б не зложили тому, що тут можна купити на семигривенника...
— — —
Майже цілий тиждень прокачався я з животом. Тільки й утіхи, що не я сам, а було чимало на "Йоката-Мару" таких бідолах, що так само корчились від дизентерії, як і я. Це — не що інше, як целебеські ананаси так мені далися взнаки. От що, виходить, "дешева рибка — погана юшка!" Але ж річ зовсім не в тім, що та "юшка" була погана, а вся штука в тому, що я накинувся на них, "як Мартин на мило" — й заробив. "Котюзі — по заслузі!"...
Почуваю себе настільки безсилим, що ледве ногами соваю. Здається, що висохли всі мої м’язи, бо ця страшна хвороба витягла з мене рішучо всі соки. Помічник капітанів також мало-мало не вмер. Я вже боявся, що мені знову доведеться бути свідком похорону на морі. А часами, коли вже мене полишали останні сили, то перед очима малювалася картина, як мене самого, зашитого в сірий брезент, пускають по слизькій дошці в безкраїй океан.
І — треба правду сказати — мене ця картина ніскільки не турбувала; було якось цілком байдуже. А коли вже особливо різало, то навіть, здається, був би радий, погодувати собою якогось пажера. Тільки навряд чи він би мене видержав: від моєї гемонської різачки подох би сам напевно...
От, написав десять чи двадцять рядків, а втомився так, як за цілий день на рисових плантаціях! Піду знову качатися в каюту. Лікар каже, що тепер вже швидко викачаюсь.
Але ж яка мені шкода, що я не міг вийти на беріг в Добо й не подивився на влови перлових мушлів. Добо — це ж одна з найзнаменитіших станцій, де виловлюють перли. Крім того, там пан Свенсен бачив папуасів. А мені ще з семінарії кортіло подивитись, які вони є, бо назва "папуас" була в нас страшною лайкою. Однак Свенсен запевняє, що старі діди зовсім подібні на звичайних людей, та це видко й по тому етюдові, що він зробив в своєму альбомчику з палуби. Як очуняю зовсім, конче перемалюю собі на пам’ятку.
* * *
По всьому вже почувається, що ми близько до Австралії. Перша певна ознака, це — морські шуліки, "альбатроси".
Я вже бачив в одному з музеїв Йокогами цього птаха-велетня, тільки випотрошеного, а тепер бачу й живих. Яка ж могутня це птиця! Це — справді — живий аероплан, і тепер вже мені нітрохи не дивно, коли згадаю, що ця птиця навіяла людям першу думку про повітроплавання на апаратах, тяжчих за повітря. Тільки подивитись, як він летить і летить кілька днів зряду за кораблем, навіть не спочиваючи вночі,— тільки поглянути як він стоїть чи певніше — висить в повітрі без жодного руху, як, напевно, сказав би наш письменник Винниченко — "мов прив’язаний на нитці", — то мусиш визнати, що аероплан — ще занадто недосконала вигадка! Перемога над повітрям стане повною лише тоді, коли людина зможе так керувати своїм механічним альбатросом, як керує собою цей живий, білий велетень моря.
Всі на пароплаві любуються з авіаторів Південної земної півкулі — альбатросів, а один австралієць, що їде з нами з Добо, цікаво розповідав про життя й звички цього дивовижного птаха.
Він каже, що альбатроси бувають майже виключно в Південній півкулі, але ж їх не слід вважати птахами землі. Альбатрос мало не все своє життя провадить на воді та над водою. Сила його крил незвичайна і через те він може літати кілька діб, не відпочиваючи й на хвилинку, тобто не сідаючи на воду, бо він може відпочивати й в повітрі, коли повисне там нерухомо. На землю альбатрос прилітає лише на той час, поки виводить своїх пташенят, або — справедливіше сказати — свого пташеня — одинака. Самиці-альбатроси зносять звичайно лише одне яйце й в дуже-дуже рідких випадках — двоє, але, скільки б на них не сиділи, пташеня вилуплюється тільки одне.
В цім явищі неначе притаївся якийсь великий розум природи. Річ в тім, що альбатрос занадто могутній птах, і його рідко-коли може знищити інший звір чи птиця. До того ж їх так само не б’ють і люди, бо м’ясо у них дуже гидкого смаку. Отже, коли б альбатроси плодилися у великому числі, як інші птиці,— то їх би розвелося занадто багато й вони б не могли знайти задля себе потрібної кількості корму. Правда, альбатроси не гидують нічим. Вони їдять всяке падло, трупи риб, людей, крокодилів, навіть трупи своїх же родичів, так само покидьки з корабля, гнилі померанці, що ми їм кидали, сухарі, всяку овоч і т. п. Але ж до всього того вони страшенно ненажерливі. Та це й не диво: старі птахи, коли розправлять крила, то займають завширшки часом більш чотирьох метрів. Тобто вони більші за лебедя, й цілком зрозуміло, що для такого велетня треба й багато поживи.