На нашому кораблі повно народу. Переважно японці, англійці та американці. Більшість їдуть до Філіппін; частина — тільки до Гонконгу; інші — до Яви, Целебеса, Добо; й — здається — всього четверо та я п’ятий — до Океанії чи до Австралії.
Звонять на обід...
— — —
На цей раз ми не заїздили до Шанхаю. А шкода може там є мені листи?
Містер увесь час не відходить від колеги, глядить його, мов нянька. А тому все гірше. Ми йому заважаємо спати, але ж тим часом поки що не можна дістати окремої каюти. Нетерпляче чекаємо на Гонконг, де чимало пасажирів висадиться, й тоді Давидові буде краще.
Колега сьогодні наче трохи повеселішав. Правда, кров у нього не тамується, однак він каже, що його самопочуття далеко ліпше. Він майже цілі дні сидить на містку під тентом.
А вночі він страшенно потіє й зрана буває наче глухий. Отже, сам він цілком певен, що хвороба його швидко минеться. І коли він це говорить, то містер дивиться на нього сумними очима, а мені казав, що це — кепська прикмета, бо завжди туберкульозні стають більшими оптимістами, коли їхня хвороба набирає сили.
— — —
За ці два дні ми зустріли кілька пароплавів з Європи. Один пройшов дуже близько біля нас. В бінокль можна б було бачити кожного знайомого, коли б він там був. На жаль, я нікого не побачив, хоча мій японський бінокль чудовий: він побільшує аж в шість разів. Та й, справді, кого б знайомого я міг знайти в цій частині світа?!..
Дуже гарна бібліотека на нашому кораблі. Між російськими книгами я знайшов й одну нашу — твори І. Котляревського. Тепер я читаю вголос "Енеїду", й вона страшенно подобається й Давидові, й містеру Патрику. А "Наталку Полтавку" я пообіцяв їм "виставити", тобто буду співати всі пісні. Шкода, що нема Ярка: він би упорядив оркестровий супровід!..
Незвичайно швидко всі перезнайомились на нашому пароплаві. Найбільше зближають звістки з Європи, зв’язані з подіями в Сараєві. Всі гадають: чи буде війна, чи ні? І рішучо всі — проти німців. Я був поткнувся сказати за них слово — так мене зацитькали зо всіх боків. А їде з нами якийсь пан з москалів, голова якоїсь земської управи, так той, почувши від мене, що я — українець, враз, з першого слова, почав мене лаяти, що я — зрадник Росії. І знову я почув відоме вже мені — "мазепинці" та ще, нібито весь український рух — не що інше, як інтрига проти Великої Росії, піднята нами за німецькі гроші — "прусскія маркі".
Я сперечався, скільки міг, але ж з москалем не зговориш. "Ти йому образи, а він тобі — луб’я!" — цілком виправдалась наша приказка. І, дивна річ, от уже скільки часу я говорю зо всіма людьми світа,— і нічого, все якось виходить і по-людському, й без крику, й жоден мені у вічі не сказав, що я — останній йолоп, хоча може я й, справді, колись говорив якісь дурниці. А от, вперше по довгій перерві, довелося ув’язнути в розмову з "мілим соотечественніком",— так він гукав на мене, "як на батька", й його лиса голова, що скидається на грецький глечик, червоніла, як кишка у індика, а говорив він мені такі переконуючі "словеса", що я вже й забув, що такі можуть існувати в розмові інтелігентних людей.
Мене в цій суперечці дуже піддержував містер Патрик, але й він нічого не міг зробити. Тільки й того, що той "глек" його назвав "теж невдячним сепаратистом", позаяк, на думку того москаля, ірландці ще більш невдячні, як ми, коли вони можуть щось мати проти такої сторони, як Англія.
Ми розмовляли по-російському й до нас пристав один японець, який цілком добре знає цієї мови. Він рішучо висловився за Україну. Я просто був здивований, коли почув, як він добре знає українську справу. Тоді кацап зовсім сказився й заявив, що він не на те купив квитка на пароплав, щоб слухати дурниці од "всякіх праздношатающіхся недоучек". Японець усміхнувся й сказав, що він сподівається довчитись, коли перестане бути професором політехніки; а я, хоча й спалахнув, бо знав, що це сказано на мою адресу, але стримано заявив:
— Дуже дякую за науку. Я, дійсно, ще недоучка,— додав я,— але вже й з цієї розмови дечого навчився, а саме, що не слід з москалями вести суперечок. А тому я надалі не буду шукати жодної нагоди, щоб розмовляти з паном головою земської управи.
Дуже добре, що він висідає в Гонконгу. Хоча б вже швидше туди доїхати!
Містер Патрик мені потім сказав, щоб я був обережніший і не заводив таких розмов з незнайомими людьми, бо в теперішній час через політичні розмови дуже легко можна зазнати неприємності...
О! Що таке? — Зачиняють ілюмінатори. Виходить,— буде буря. А я й не помічаю, що ми вже трохи коливаємось. Прикро!
— — —
24/VII. Ех, бідний, сердешний мій Давид! Тепер уже я й сам гадаю, що навряд, чи він виживе. Як йому пошкодила ця хуртовина! Він і так зовсім немічний та безсилий, а ще так страшно перехворів на морську неміч. Часами ми з містером думали, що він вже вмер: жодної ознаки життя, а потім знов корчі й кров, кров...
Ох, ти безщасний! І чого ти подався умирати в такі далекі краї, де нема біля тебе ні мами, ні тата, яких ти так часто кликав? А що ми зможемо тобі допомогти?
Його перенесли в каюту про хворих. Приходив і капітан. Радив був висадитись на Формозі, куди ми мали заїхати на кілька годин, але не змогли пристати до берега, тільки з великою ризикою одіслали баркасом пошту. Відтіль прибув до нас лише один новий пасажир, що зважився плисти човном по дуже ще бурхливому морю тим часом, як всі інші зостались на березі.
Тепер капітан і лікар радять, щоб містер Патрик висадився з Давидом в Гонконзі. Але Давид так жалібно проситься, щоб його довезли до Маніли. Тільки все питає, чи нема небезпеки, чи не насувається нова буря? Ця, на його щастя, вщухає...
А я просто не можу дивитися на мого сердешного приятеля. Він виглядав в ліжку таким манісіньким і увесь, наче восковий: ніс став гострий-гострий, а очі великі й темні!..
Ні, брате мій, мабуть тобі не жити на білому світі!
— — —
Ну, нарешті, й Гонконг.
Спека дика, але вже краще спека, ніж та буря. Ліпше й те, що на пароплаві трохи попросторішало. Замість дев’ятнадцятьох старих пасажирів, що тут виступили, сіло тільки шість нових. Давидові теж ніби полегшало, й капітан згодився довезти його до Маніли. Йому дали окрему каюту, правда, спочатку досить далеко від нас, але ж той наш знайомий професор архітектури японської політехніки, пан Кучімото, що заступався за Україну, згодився уступити Давидові свою каюту, обіч з нашою.