Обнімаю тебе й тричі навхрест по-козацькому цілую. Знов сідаю клепати. Через чотири дні кінчаються мої єгипетські кари. Поки що все йшло добре, а зосталась сама лапша — грека й латина. Наші цілують і часто-часто тебе згадують. Одне слово, ми їдемо вкупі з тобою.
Твій Яр.
29/5. 1914 р"
IV.
"Любий мій друже!
Зараз виїздимо. Тато все закінчив. Я наїздився по Вороніжу, але опису не пишу: це, брате, не Ворскла. Буду писати про Дніпро.
Сердечно дякую за картку з Неаполя. Сподіваюся, що ти одібрав всі мої листи й картки. Це, здається, восьмий. Я писав і в Шанхай, й в Гонконг. А з Канева буду писати на Сідней. Пошлю тобі якусь пам’ятку з могили, а також чудову книгу Амічиса — "Шкільні товариші" ("Серце"), що оце я недавно купив.
Дуже мені кортить, щоб ти прислав щось з Японії. Тільки не філіжанку й не вишиванку. Пришли, брате, якогось такого дикого дракона, якщо це не дорого.
Як приїду, то почну писати тобі величезні листи про всі події. Конче писав би ти й далі листи з дороги до "Ради". Вже два дописи (з Бремена та Женеви) уміщено. Ми щиро радіємо, що тобі трапились добрі попутники. Гадаємо, що ці вже не будуть шпигами. Обнімаю й тричі цілую. Наші — також.
Вороніж-Двірець. 2/VI. 1914.
Твій серцем Ярослав.
V.
"От — це по нашому, мат-т-тері його ковінька!
Добре єси вчкурнув, хлопче! Побачиш світа, людей, пізнаєш, як вони живуть за морями-окіянами,— й у самого в голові розвидниться. Хвалю, дуже хвалю й за сміливість та завзятість, й за добрий маршрут. Я, як прочитав, то наче й сам помолодшав. Згадалось, як і мене носила доля в чужі світи.
Одне не подобається мені, що ти занадто погарячився з приводу твого Ш. Треба ж, брате, розбирати, що таке шпигунство, а що — військовий обов’язок. До того ж і те тобі, на жаль, на розум не прийшло, що це ж вода на наш млин. Дай, Боже, швидше! Як закипить кругом, то може й ми нагору випливемо. Безперечно ж, нашим Афонькам наб’ють по перше число, "аккурат". А коли вони поменшають та пом’якшають, то може й ми викинемо з своєї хати їхні смердючі рукавиці. Ти ж бо трохи знаєш їхню іродову вдачу. "Пусті, бабка, переначевать!" А тільки пустить, то він повісить свої "варєшки" на гвіздочок, а далі й каже: "Ето, тьотка, мая ізба. Вішь — маї варєшкі вісять!"
Ну от, і надходить час порахунку. Може захистить нас "Мати божа Почаївська",— то ми й їхні рукавиці, й їх за чуба — та геть зі своєї хати!
Щось наближається: доживемо — побачимо. Тільки ти запам’ятай моє слово: буде краще! І, може,— почасти дякуючи й твоєму Ш. та йому подібним.
Написав тобі коротенько, щоб не відкладати. Певне, одбереш цього листа в Йокогамі. За справи не бійся: зроблю все, як слід. А грошенят трохи переведу до Сиднею. Туди ж завтра, або позавтра напишу й більшого листа.
А ти не забувай свого старого діда, який тебе дуже любить і сподівається, якщо не вмре, побачити тебе паном в своїй хаті.
Дивись же, шануйся, не лінуйся та не забувай батьків. Вчися всього доброго, а особливо, мов: повір мені — дуже придадуться!
Цілую. B.C. К. р. Б. 1914. 12/4."
Ні, сьогодні, справді, день несподіванок і сюрпризів. Просто, наче я іменинник!
Тільки-що одібрав листи, і від пана кого ж? Від пана Іоганна Шульца! Подумати!..
Чого-чого, а вже цього ніколи не міг сподіватися, щоб Шульц міг бути таким... благородним! Не дурно ж його обороняє й Старушок! Ні, таки я справді, здається, ще занадто молодий та занадто палкий. Але добре, що все так хороше скінчилося. І навіть врешті ж сам Іоганн Карлович мене не картає за те, що я поїхав.
Коли я одібрав пакета й побачив на ньому, що це — від Шульца, у мене аж серце захололо. Як я все-таки мало знаю людей! Хоч Гільда й писала, що І. К. на мене не гнівається, а тільки спочатку довго думав і нічого іншого про мене не говорив, як саме: "занадто палкий юнак", — хоч Кобець також пише, що Шульц зовсім спокійно довідався від нього, куди я подався, й враз обіцяв перевести гроші,— але все ж таки я страшенно схвилювався, побачивши листа з надписом Johann Schultz, München, Prinz-Regent-Strasse. Яка знайома адреса й з якою приємністю й теплою згадкою я записую її тута!..
Так от що пише мені Іоганн Карлович:
"Мій добрий учню!
Не буду казати, що мене не здивував твій несподіваний від’їзд. Але, коли мені п. Кобець оповів, куди й чого ти поїхав, а особливо, як я одібрав твого щирого листа,— я цілком заспокоївся. Навіть більше: я був радий. Я зрадів, що не помилився в тобі. Виходить, що ти, дійсно, такий, як я й думав,— запальний, завзятий і рішучий. В твоєму віці — це добрі риси вдачі. Так і повинен був зробити наш хороший Макс, якого я й фрау Магда любимо й тепер, як сина, як молодого, благородного мого учня.
Звісно, я не поділяю твоїх думок щодо моєї, як ти пишеш "служби". Я думаю, що моя служба чесна й потрібна й, повір мені, досить тяжка й небезпечна. Я виконую її з повним розумінням високого обов’язку, що лежить на кожному вірному синові своєї батьківщини. А я маю честь бути сином своє Отчизни й мушу їй служити так, як вона від мене вимагає.
Але ти, як занадто молодий,— часом за словами не можеш ще роздивитися змісту речі.
Отже, виростеш і зрозумієш. Може навіть зрозумієш раніш, ніж зовсім виростеш, бо доля може й тебе примусити стати в оборону своєї Вітчизни.
Помилився ти й щодо мого злочину перед "твоїми людьми і земляками". Ми будемо воювати не з народами, а з державами. І, повір мені, що не в нашому інтересі захищати "велику й неподільну Росію", яка займає занадто багато місця на географічній мапі. І коли вона від одного дужого удару німецького бронированого кулака розскочиться на кілька часток, то від того може тільки виграти "твоя земля", твоя "Україна", яку ти так міцно й так похвально кохаєш.
Але навряд, чи сьогодні ти це зрозумієш. На те ще прийде час...
Радію я й тому, що ти на ці часи від’їхав так далеко. Нема чого слухати, як гомонять гармати, коли сам не береш участі в їхній розмові. До того ж ти ще мусиш учитись, а війна не навчає доброму молодих людей. Я певен, що твоя подорож не загине для тебе марно й тебе, безперечно, навчить дечого доброго.
Сподіваюся я, що факти життя підкажуть тобі й вірну оцінку моєї особи й моєї діяльності.